додала вона, все ще тримаючи мою руку.
Не відриваючи очей, стежив за зникаючою фігурою
незнайомки.
— Ей, ей, герой-коханець, — ляскала мене по плечу
Марі. — Ти ще з нами?
— Дев’ята тридцять ранку за північноамериканським
східним часом, — сумно додав Анрі. — На жаль, вимушені
констатувати смерть «вічної історії кохання». Марк знайшов собі новий предмет зацікавлення.
— O, fuck you both, — майже проспівав я і махнув
рукою.
— То а ми тебе про що просимо останні пів години?!
Невже ти знову плануєш нас покинути, бейбі? — показово
здивовано запитав Анрі, стежачи за напрямком мого погляду. — Який то трійничок без третьої особи?
80
— Так, без третьої особи нічого не вийде, — розуміючи захитала головою Марі. — Але без вас двох я вже якось
обійтись зможу. Ще побачимось, коханці-невдахи.
Вона махнула рукою на прощання.
— Не говори мені, що вже номер її захотів? — почув
я її шепіт за своєю спиною.
— Звичайно. Я повідомлю тобі, щойно він знадобить-ся, — відповів я, але Марі вже була біля виходу і, напевно, не могла мене почути.
Глава 10
Рай консюмеризму
Двадцять шосте жовтня почалося з дріллу — одного
з невід’ємних елементів корабельного життя, коли ми вдаємо, наче знаємо, що робити в екстремальній ситуації і не перетоп-чимо один одного на смерть, якщо корабель почне тонути.
Уперше за декілька днів я впритул зіткнувся з колишньою.
У горлі здавило, але продовжував шкіритися на всі свої
тридцять зубів (два зуби мудрості так і не виросли — то й мудрості якось не з’явилося) і як можна привітніше з нею привітався. Вона ніяково зімітувала якусь подобу посмішки у відповідь і поспішила зникнути в натовпі. Всі останні дні вона
робила приблизно те саме — відводила погляд, ніяковіла
і взагалі намагалася не наближатися ближче ніж за два метри.
На М1 вона якщо й бачила мене на обрії — різко, наче зненацька щось згадувала, звертала в бокові виходи. Якщо ж на її нещастя поруч таких не було, то взагалі — розверталась на місці та йшла (трохи не бігла!) у протилежний бік.
А все одно — з крю-месу нікуди не дінешся, а тому
доводилося їй мене бачити не менше трьох разів на день.
81
Її реакція — вочевидь їй незручно і соромно переді мною, сказати направду, чимало мене веселила. Навіть не знаю
навіщо, можливо, намагаючись відігратись за виправлен-ня его — я кликав її кожного разу, коли траплялася можливість. Завжди по-дружньому, з дурними жартами — так, наче
ми завжди й були близькими друзями, так, як я розмовляю
з тобою. І наче три дні тому вона не кинула мені повідомлення в WhatsApp під дуже сумнівним приводом.
І диво в тому, що чим більше я прикидався, що болото
десь в зоні мого серця давно висохло, розпушилося і там про-ростають паростки дружби — тим більше я починав це відчувати. Мені все ще погано, але я вже випливаю на поверхню.
— А вона хіба не українка? — кивнувши на неї головою, спитала мене жінка-стюард з Одеси, поки ми чекали в черзі
на вихід до рятувального човна. —А я подумала, що вона наша.
— Мені також у перший момент так здалося. Ні, вона
з Аргентини. Бортанула мене недавно. З нашою було
би простіше.
Ліва брова моєї співрозмовниці іронічно поповзла вгору.
— Ну добре, може й не було б. Але я хоча б знав
справжню причину, а не надуманий привід.
Брова поповзла ще вище.
— Ну добре-добре, може й не знав би…
— Нічого, буває, — пайсана (цим іспанським словом
тут називають всіх співвітчизниць, будь ви хоч з Латинської
Америки, хоч з Філіппін) поляскала мене по плечу, після чого
з глибоким видихом додала універсальну фразу, що її використовують у таких випадках: — Таке життя на кораблі. Сам
знаєш: Ship life…
— …Shit life, — закінчив я.
Після дрілу ми з Анрі вирушили у Walmart. Традицій-на програма подорожей майже для всіх крю. Де б ти не був.
82
Шанси, що ти закінчиш свій вихід у Walmart чи Ross зроста-ють удвічі, коли не знаєш, що робити у новому місці. І вчет-веро, якщо ти філіппінець або твої друзі — філіппінці.
Ані я, ані Анрі, наскільки мені відомо, філіппінцями
не були, проте робити в цьому порту і справді було нічого.
Йому треба було дещо купити, а мені — втекти з корабля.
Блукаючи рядами найбільшого в США храму консюмеризму, я натрапив на одну з китайських копій Polaroid —
тих заїжджених масовою культурою плівкових фотоапара-тів, що роблять миттєве фото.
Дешевий спосіб відчути себе більш артистичним, ніж
ти є насправді. Всього 89.99 канадських доларів.
— З вас 96 доларів, — заявив хлопець на касі. З вигляду — навіть ще школу не закінчив. Хоча, хто б казав, я й сам