не є зразком зрілості.
— Ціна ж указана інша?
— Розумієте, в Канаді є ще податок на додану вар-тість, — повільно, надмірно лагідним голосом відповів юний
продавець і мені на секунду здалося, наче я знову на прийо-мі у шкільного психолога. — І ці податки — еее… вони до-даються до ціни.
— Дякую, — відповів я, прикладаючи всі зусилля, аби
не закотити очі.
Значить, не тільки США таким збоченням грається. Цікаво, скільки разів цьому нещасному доводилось пояснюва-ти туристам?
Я купив синій, на вигляд іграшковий фотоапарат, на якому білими буквами прописано «Fujifilm Instamax 7+», та кілька упаковок картриджів із плівкою.
Вставив плівку, відкрив затвор камери, навів на нескінченні ряди мотлоху у цьому храмі консюмеризму і натис-нув на затвор. Із дряпаючим, наче робота старого принтера, 83
звуком з фотоапарата вилізло перше фото. Довгий темний
прямокутник облямовувала біла смужка країв фотопаперу.
«Дивно», — подумав я і повторив процедуру. Такий самий
результат.
— Вибачте, мені здається, він не працює, — повернувся
до продавця. Хлопець за прилавком повертів техніку в руках, зняв кришку, перевернув пакет з плівкою і простягнув його
мені. — Спробуйте, — сказав він. Я зробив ще два фото.
За чотири секунди я вже тримав у руках маленький маленький квадратик міцного фотопаперу із зображенням мого
витягнутого у здивуванні обличчя на фоні магазинних по-лиць. Таки працює.
Анрі зустрів мене біля виходу.
— І скільки ти на це витратив?
— Сукупно? Десь сто п’ятдесят доларів.
— Зовсім розум втрачаєш.
— Ще й як. Проте дивись, — я навів на нього фотоапарат і клацнув затвором. Звук принтера, і білий аркушик паперу
потроху народжується з тонкого отвору моєї нової покупки.
Дідько! На фото — біла пустота. Хотів фотографію —
отримав приклад класичного японського живопису.
Повернувся до магазину знову, повторив той самий діалог, що й до цього. Магія сервісу, не інакше. Варто викли-кати людину, що продала тобі непрацюючий товар, як товар
цей зразу запрацює, а ти видаєшся круглим ідіотом. І варто
від продавця відійти, як усе повторюється спочатку.
Але чекати більше часу у нас не було.
Ми сіли в безкоштовний рейсовий автобус до порту.
Харизматична темношкіра провідниця під заводну латино-американську музику розповідала про цю мережу і про все
потроху: про себе, про погоду, про дорогу і про що тільки
в голову їй стукне в дану секунду нашої маленької подорожі.
84
Така собі екскурсія без екскурсії. «Я вже обожнюю її!» —
з сидіння позаду заявив Анрі.
Ми обидва хотіли дивитись у вікно. Хоча ніхто в результаті туди й не дивився: Анрі захопливо знімав на телефон
провідницю, а я тільки чув коливання її глибокого голосу, повністю захоплений проблемою свого працюючого-непра-цюючого фотоапарата. Добре хоч хтось із нас добре прово-дить час. Анрі спрямував камеру телефону на мене.
— Добре, давай використаємо всю плівку, — сказав
я і зробив ще одне фото.
— Так ти все тільки зламаєш і нічого не досягнеш.
— Ти щойно описав все моє життя однією фразою.
— Повірити не можу: щойно витратив сто доларів
намарно!
— Сто шістдесят доларів, якщо точніше, — відповів
я і ще раз спрямував на нього фотоапарат. Тут я помітив пе-ремикач режимів з боку об’єктива і вуа-ля! Декілька розми-тих пейзажів глухого канадського містечка, Анрі зі зверненою
на мене камерою телефону і, власне, я сам на прямокутних
шматочках паперу у мене в руках. Нарешті. Такого задоволення від безталанної фотозйомки я ще ніколи не отримував.
— Тримай, — я простягнув Анрі його фотографії. — По-дарунок від щирого серця. Фото найдорожчої для тебе людини.
Він ще ширше посміхнувся:
— Дякую, мій криворукий друже.
Уже через півгодини я робив фотографії всього, що при-вертало увагу: виставка коміксів на стінці моєї кабіни, вікно
ілюмінатора на M1, біля якого мене кинули, вид із відкритої
палуби, де я вперше її обійняв, крю-мес, де пройшла більша
частина нашого знайомства.
Я очманіло бігав кораблем, і плівка закінчувалась швидше, ніж я встигав усвідомити, що саме я роблю.
85
Розклав результат свого короткого фотополювання
на столі й довго роздивлявся паперове відображення останніх місяців мого життя. Сам не знаю, що я там шукав. Напевно, якусь підказку. А побачив лише нову ідею для інстаграму.
Так, глибину внутрішнього світу мені давно замінила
ілюзія соціального схвалення соцмереж.
Глава 11
Заходимо на нове коло
Без мого відома календар доповз до двадцять сьомого.