зі стінами зливаються.
У тих стінах занадто багато пережито історій: роман-тичних, комедійних чи трагікомічних, а в результаті живу
в дешевому, затягнутому, погано прописаному серіалі від
9
Нетфлікс. Де вже двадцять четверта серія, кінець, судячи
з усього, ще навіть не на горизонті, а ти давно не бачиш ніякого сенсу продовжувати.
Пам’ятаєш нас у школі? Мене — дерев’яного хлоп-чика з планом на життя і категоричним поглядом на світ?
Що з тією дитиною? Що з планом? Напевно, обидва зараз
на війні. Російська ракета розірвала їх на тисячі маленьких
кривавих шматочків, що розлетілися по далеких кутках рі-пакового поля, де раніше, в далекому дві тисячі шостому, тяг-нулися до неба соняшники.
Ну годі. Не хочу думати про справжні речі. Краще вже
продовжити ховатись у любовних драмах, де я раз за разом
просіраю хеппі-енд і з того виростає квітка моєї сучасності.
Часом хочеться зупинитись, вилізти з цього емоційного болота, в якому копирсаюся з радістю п’ятирічного хлоп-чика, який втік від домашніх обов’язків. Та піднявши очі, помічаю, що болото це на дні не зрозуміло ким викопано-го колодязя. Маленькі чоловічки дивляться на мене зверху і єхидно сміються. «Ну й дурень, — кричать вони, і їхні
пискляві голоси відлунюються від вузьких стінок, — сам кинувся в цю прірву, а тепер плаче, що навколо лише темрява!»
Саме закінчувався четвертий місяць мого корабельного життя і так я тобі написав. І як у всьому, що мої думки за-лишали на папері, правди в тому десь на половину.
Глава 1
Політ під три чорти. Вересень
Вибач, по-доброму починати треба було б не з моменту, коли спало на думку перенести на папір пережите на кораблі, а коли остаточно прийняв рішення сюди повернути-10
ся — дев’ятнадцятого Вересня дві тисячі двадцять другого
року. Не те щоб навіть вирішив, холодна реальність у вигляді
ста двадцяти чотирьох доларів сорока чотирьох центів на рахунку визначала моє майбутнє на наступні півроку.
Залізна спинка стільця в залі очікування софійського
аеропорту приємним холодком віддається в спині, відволікаючи від наростаючих нападів обсесивних думок про з останнього контракту гроші, що магічним чином розтанули
за два місяці навколосвітки. Невже я так і буду шість місяців повільно гнити на кораблі, аби два місяці жити як хочу?
І це ще поталанило: дехто повільно гниє і без двох місяців
свободи на рік.
Дивлюсь на мерехтливий мертвим електричним світлом
напис «Sofia-London / LHR BA893» і відчуваю, як тривога
холодними пальцями повільно стискає горло.
Чомусь тривога пахне вологим кабінетом математики, який зранку шкільна прибиральниця за свою нещасну міні-малку ретельно натерла таємничою білою сумішшю з несу-місним із життям відсотком хлорки. Так ось що це — запах
хлорки і безнадійно втраченого часу. За стільки років майже
й забув про нього. Поки не потрапив на корабель. Пам’ятаю, у період нескінченного поглинання книг я десь прочитав
(здається, в «Солярисі» Станіслава Лема), що ми насправді
не шукаємо нічого нового, а лише тягнемося до відображення того, з чого почали. І не так важливо, подобається це відображення чи ні.
Один із пасажирів підходить до фортепіано в центрі
залу очікування і починає перебирати по клавішах. Щось
доволі знайоме. Грає він не дуже вміло, згадуючи потрібну
ноту за долю секунди до того, як натисне відповідну клавішу. Потрохи обривиста мелодія набирає знайомих обрисів, наче вишкрябана щіточкою археолога з полону піску, глини
11
і мільйонів років істота, що жила, любила і вмирала задовго
до створення фортепіано, нот і хоч чогось, схожого на музику. Ноктюрн номер дев’ять Шопена. За десятки безсонних
робочих ночей там, у попередньому житті, я прослухав її незліченну кількість разів.
Ким я намагався стати? Офісним планктоном в інтернет-компанії? Адвокатом? Туристичним агентом? Залишились лише спогади про ті ночі й музику, що м’яким потоком
омиває лобну частину мозку, заглушуючи пластинку одно-типних думок. І я відчуваю себе майже щасливим.
Наступний аеропорт, Хітроу, запам’ятався лабіринтом
невдоволених голосів та збентежених, невідривно занурених
у телефони облич подорожуючих. Їхні екрани сяють тисячами мерехтливих вогників — різнокольорові краплі віртуаль-ності на палітрі ночі. Згадалися вечори в Доброславі. Знаю, ти його не особливо любиш, та й було б за що. Місце настільки незначне, що у трьохстах роках зафіксованого існування я не знайшов навіть однієї скільки-небудь значної події.