Сидів у crew-mess, під заспокоюючі пасажі Чета Бейкера ложку
за ложкою поглинав давно остогидлий обід, такий, як і сотні
таких самих обідів перед тим. Цей день бабака мав усі аспек-ти мого життя на цьому кораблі, включно з гастрономічним.
Єдине, що рятувало моє хитке психологічне здоров’я — плей-лист з мішанини треків Oasis, Бумбокс, George Ezra, ТНМК
та Lucas Graham на сторінці мого акаунту в You Tube.
Але Чет Бейкер був моїм рятівником, чия музика дару-вала те саме, що й романи Муракамі у меланхолійні самотні та бездіяльні університетські роки. Ні, вони не надавали
сенсу поглинаючій беззмістовності мого існування, цьому
відчуттю, я наче персонаж, викинутий зі сценарію власного
фільму і всі події розгортаються без моєї участі. Їх творчість
дає мені щось значно важливіше — можливість насолод-жуватись тим, що я маю і завжди мав: своєю розгубленістю
і самотністю.
Кожна мелодія відгукувалася флешбеком з певного пе-ріоду мого життя. Не завжди щасливого, але зараз рятів-ного — маленький куточок безпеки в моєму надмірно збу-дженому мозку. Знаю, можливо не найбільш оригінальний
86
вибір, але з основною своєю задачею — змусити мене забу-тися та хоч на секунду відчути себе краще. Заколисуюча гли-бина «Almost blue» змінилась задумливістю Nocturne no. 9, а слідом — романтизмом Debussy.
Мені вже двадцять п’ять, хай там як, час уже навчитися
проводити свою одинокість зі стилем. Проте до цього мені
ще далеко, а тому гарна музика повинна перемежовуватися
чимось простішим. Не обов’язково поганим, але тим, що доз-волить відрізняти гарне від великого.
Звук повідомлення WatsApp перебив голос, що відда-вався у скронях і десь в середині грудей, на словах: «Once I was twenty years old, my story get told, Before the morning sun, when the life was lonely…» Я відкрив повідомлення
і не повірив своїм очам.
«Mark, are you sleeping? — писав мені номер, повідомлення від якого я більше ніколи не сподівався побачити. Після першої фрази символ «U. U. Що воно взагалі значить? —
I feel kinda stupid texting you, but I want to tell you something.
Anyway if you think I am stupid too, you are free to not text me back. I’ll understand you».
Виделка випала з рук. Я відкинувся на спинку стільця
і поставив плеєр на паузу. Наче зомбі у старих фільмах жахів, захоронене відчуття ейфорії проривалося крізь сирий
і вогкий шар тривоги.
І я знову відчув це. Наче сиджу на найвищій точці американських гірок. На секунду візок зупиняється, і дивлюся вниз, туди, куди зараз мчатиму зі швидкістю понад сто
кілометрів на годину, і подих перехоплює від захвату.
Аж поки не розумію, що поруч у візку нікого, я без ре-менів безпеки, а моя пара стоїть внизу і поїдає попкорн.
Можливо, уже в новій компанії. І от візок наших латино-українських гірок зробив повне коло. Я нарешті відчуваю, 87
як порушений баланс відновлюється. Проблема все-та-ки не в мені (або не тільки в мені). І цілуюсь я, значить, і справді добре.
Тепер моя черга спостерігати і їсти попкорн.
«What happened, Kayla?» — нарешті написав.
Єдине, що додавало неприємних ноток до присма-ку ситуації — її очікування, що от так, за помахом її пальця просто повернусь до неї. Невже я маю такий розпачливий вигляд? Що навіть гірше — якась частина мене і справді
хоче цього… хоче її. Можливо, ця частина — всього лише
мій член. Дуже важлива частина мене — крізь неї проходять
приблизно 49% моїх рішень. Та боюсь, мої емоції до неї куди
більш сильніші за банальну пристрасть і хтивість.
«Nothing, i just wanted to say sorry <umu> I was really making a huge drama the other day, i just get really scare of making you or me get into trouble. And i like you too match to not feel worry about it (i realized today that i said you like me every time i tried to said i like you hope you understand that i was trying to say i like you (?). But i probably exaggerated everything a little, cause people here is always shxt talking SO
if we date or not that don’t gonna change…and also I miss you.
And seeing your pretty smile everyday is killing me and i’m too latina to not text you after…» — тут я перервався на хви-линку і перевів подих від цього потоку свідомості. Скроні пульсували від злості. «I am too latina?» — Серйозно?
Таке пояснення ти даєш своїм вчинкам? Відсутність будь-якої відповідальності, інфантилізм та списування помилок
на національність — останнє, що я хотів би чути від своєї по-ловинки. І це та, в кого я так закохався? Боже, що з моїм смаком на дівчат? Я витер очі та продовжив читати:
«…after telling you the contrary. You know, its part of my culture and say sorry is always a good excuse to text u at least one 88
more time, before you text me back that i’m crazy and youdon’t like me anymore».
Я ще раз протер очі. Що за цирк? Ти прекрасно знаєш, що все ще подобаєшся мені. Тому і граєш в посипання голови
попелом, подумав я, і написав: «If you really want to speak with me, you know where to find me. And you know my schedule».
«But I don’t! I really don’t really have any idea how to find your cabine!»
«Цікаво, враховуючи, що ти була там не раз. Чи це для
тебе подія не настільки визначна?» — відповів я на інший, справжній діалог, що вів в середині себе.