і рветься дати мені пораду в справах кохання.
— Мені б не завадило трохи конкретики для відповіді на питання.
— Ти прекрасно знаєш, про що я, — відповів він. — Усі
в цій кімнаті знають. А враховуючи, що ми працюємо в белбоксі — знає пів корабля. І це тільки тому, що інша ще спить.
— І це так погано?
— Та не те щоб. Дивись тільки не закохуйся по-справжньому. Якщо тільки граєшся з нею — то все добре…
Я розсміявся.
— А якщо в мене наче друге дихання відкрилося? —
відповів я, сам не дуже довіряючи сказаному. — Типу мете-лики в животі кожен раз та й інша фігня, коли я її бачу?
— Випий активованого вугілля і все минеться. І не їж
усе підряд з крю-месу.
— Це професійна думка медика?
— Це професійна думка твого друга. — Він поклав
руку мені на плече. — Ще тоді, в їдальні, ти сам сказав, що це закінчиться катастрофою. Як би не хотілося цього казати, але думаю, ти мав рацію.
— Серйозно? Невже я маю настільки розпачливий
вигляд?
92
— Ти — буфе-стюард на круїзному лайнері. Справді
хочеш почути відповідь?
— Думаю, краще не треба.
— Гарний вибір.
Я повертався з роботи, коли зустрів її знову. Вона усміх-нулася мені так, як тільки вона вміла усміхатися. Призивно, з унікальним поєднанням ще підліткової безпосередності й до-рослої сексуальності. Я не зміг не посміхнутися у відповідь.
— Hellooo! — протягнула вона.
Я відповів тим самим тоном.
— Куди йдеш?
— Еее… До крю-офісу.
— О, я також, — відповіла вона, хоч і йшла у зворотному напрямку. — Не проти піти разом?
— Та ні.
Вона стояла поруч і не відривала від мене погляду, поки
я дізнавався, що сталося з моїм медичним сертифікатом.
Якщо його не замінити, контракт мій закінчиться раніше, ніж я того очікував. І я ще не знав, гарна це новина чи погана.
— Ну, тепер твоя черга? — закінчивши, звернувся
я до неї.
— Та ні, я потім підійду. Ти зараз до себе?
— Майже, — відповів я і взяв її за руку. Вона засяяла.
Ми повернули до маленького коридору, що вів до її кімнати, і я притиснув її до стіни. Найдовшу секунду в моєму житті я дивився їй в очі, намагаючись вирішити, чого хочу більше: поцілувати її чи піти.
Але вона прийняла рішення за мене. І коли вуста торк-нулися її, здалося, наче цього тижня й не було.
І візок наших емоційних гірок знову пішов на зліт.
Та зрештою, що ж це за життя без зльотів? І що ж це за зльо-ти без падінь?
93
Глава 13
Кораблядство
— Та я в крю-бар і не ходжу, чесно кажучи. І тобі не раджу, — прощебетав Паша, поливаючи м’ясо невідомого походження доброю порцією майонезу. Паша почав працювати
на кораблі задовго до коронавірусу — майже одразу після школи, в однаковому віці позиція його була значно вища за мою —
він уже був офіціантом, звичайно, і зарплатня була зовсім іншою. А кількість контрактів — в небезпечній близькості
до двозначного числа. Коли їх кількість це число перетинає, люди, як правило, вже покидають роботу тільки ногами вперед.
За вікном ілюмінатора пропливав дві тисячі двадцять
другий рік, чисельність українців на борту все ще вимірюва-лася сотнями, а не одиницями, і мій перший контракт майже добігав логічного кінця. Проте, що являв собою crew-bar, я так досі й і не дізнався. Дні мої складались із щоранкової
перевірки новин із дому, роботи, крю-месу і спортзалу о два-надцятій ночі. Нічому більше місця просто не залишалось.
Я повільно жував яблука і з цікавістю слухав свого пайсано (співвітчизника, якщо ще пам’ятаєш, з корабельного
сленгу) і, до того ж, шкільного друга. Філіппінці, що сиділи праворуч від мене, з цікавістю заглядали в мою тарілку.
«Капоо, чого ні рису, ні м’яса не береш? Ти на дієті
чи що?» — обізвався до мене один з них, голосно засміяв-шись. Паша пирскнув і подивився навкруги:
— А він правий, знаєш. Ти буквально єдина персона тут, хто о такій годині набирає яблука і банани. Тебе за цим навіть
впізнавати вже почали.
Я оцінив фігуру філіппінців і самого Паші. Дійшов висновку, що роблю все правильно.
94
— А що ж їсти? Слідувати за давньою традицією: «No rice — no pooweeer», — протягнув я, пародіюючи один із не-офіційних слоганів компанії, що за проведені місяці на цьому кораблі чув разів двісті.
— No rice — no poooower, — ще більше розреготали-ся філіппінці, і їхнім реготом втручання в нашу розмову і за-кінчилося. Скільки часу я б не провів на кораблі, не перестаю їм дивуватись: який би делікатес, наскільки б дорогу
їжу не покладеш перед ними, якщо до неї не додати рису —
вони лише невдоволено вернуть ніс: «No rice, capo?»
З характерним звуком доївши все зі своїх тарілок, не пе-рестаючи гиготати, наче за командою всі троє встали, забрали свої тарілки і зникли в напрямку посудомийної станції.