Проте я точно пам’ятаю момент, коли мені стало боляче пе-ребувати поруч.
Кайла зупинилася біля іграшкового медведика. «Дивись яка красааа…», — її голос піднявся на цілий тон вище
звичайного. Натякає, що зраділа б, якби я його їй подару-вав. Хоча, можливо, позначався досвід стосунків в Україні.
— То давай прихистимо його, — віджартувався я і, не очікуючи відповіді, взяв медведика з її рук і поніс до каси.
— Не треба, що ти, — наздоганяючи, казала вона, але
інтонація в голосі видавала зовсім інше.
— Тепер це наша домашня тваринка. Бережи його, а я буду час від часу перевіряти, як він там, добре?
Вона хихикнула і поцілувала мене.
— Добре. Ніхто ще не був таким милим зі мною. Мак-симум: приносили всілякі паперові дрібнички. Той ще мудак, — наче ненароком кинула Кайла, і моє серце пропустило один удар.
Чому вона заговорила про це саме зараз? Стало важко дихати.
— Так, і в чому ж це проявлялось? — Я не впізнав власний голос. Він належав людині спокійній і тій, що тримає
себе в руках.
— Проявлялось що?
98
— Нуу… мудацтво твого колишнього.
— Той хлопець не мій колишній, ми ніколи не були разом. Просто один з офіцерів присилав своїх підлеглих, аби
ті дізнались про мене якомога більше. А сам у той час спав
з Белен.
Я силувано розсміявся. Ревнощі здавлювали моє нутро
все дужче.
— А ти звідки про це знала?
— Як же тут не знати?! Головна проблема чоловіків
на кораблі — вони не вміють тримати нічого в секреті. Тим
паче секс. Якщо вже хтось з ким переспав, то весь корабель
знає про це того ж дня.
— А дівчата чим відрізняються? Не один з одним же
хлопці сплять, — відповів я і вона подивилася на мене
так само, як тиждень тому моя пайсана під час розмови
про Кайлу.
— Знаю-знаю, і таких тут не мало. Але все ж таки, про Белен ти от, наприклад, також знаєш. І про мою супер-вайзершу, яка з одним з офіцерів спить, теж всі знають.
— Так це тому, що вони й не хочуть приховувати. Самі
всім і розповідають. Але дівчат же тут значно більше! І повір
мені, якщо вони захочуть, можуть переспати хоч з половиною корабля, і про те ніхто не дізнається. Чоловіки на таке
просто не здатні.
«І нащо ти мені про це кажеш?» — подумав я, але
промовив:
— Мені потрібно відійти до туалету. Почекаєш на мене
тут?
— Я також піду.
Сполоснувши лице холодною водою, намагався при-йти до тями. Не виходило. Очі в дзеркалі випромінювали
тільки бажання вбивати. Спробував посміхнутися. «Ні, так
99
не піде — я тільки ще більше схожий на соціопата», подумав
я і ще раз засунув голову під струм холодної води.
Як на зло, дощ почався, варто нам було вийти з торго-вельного центру. Це вже вдруге в Халіфаксі.
Добре, хоч до лайнера залишалося менше кілометра.
Я біг, забуваючи про тривогу та відчуваючи її теплу доло-ню в своїй руці. І з цим теплом тіло наповнювалося щастям.
А може, це просто реакція слабкого організму, адже
за кілька годин температура піднялася до тридцяти восьми і мене відправили в карантин. Як зазвичай буває в таких випадках, мене замкнули в пасажирській кабіні. Розмірений гуркіт хвиль відбивав свій ритм з напіввідчинених
дверей балкону. Приємно, коли в тебе є балкон в кабіні.
Або хоча б вікно. Та хоч якийсь зв’язок із зовнішнім світом і світлом, окрім люмінесцентної лампи та екрана телефону в темряві чотириметрової кабінки, що на ці шість місяців стала моїм домом.
Я слухав гуркіт хвиль, що бились об борт корабля, і спостерігав, як по-кіношному розвивається прозора, жовтувато-біла фіранка перед відкритим балконом. Наче в старому
французькому фільмі. Під композиції Еріка Саті я намагався розчинитися в десь виниклій атмосфері французького
романтизму. Такого, як я його собі уявляв: фільм «Амелі», бокал недопитого червоного вина, відчуття злегка помітної
меланхолії і недосказаності.
Але атмосфера трималась недовго, зі швидкістю сарани
тривога з’їдала і її, і мене — зсередини.
З кімнатної музики Саті я перейшов до концертного
Дебюссі, але й це не рятувало. Тоді вже я вдався до останньої лінії оборони — і ввімкнув Nocturne 9. Зачинив балкон
і одразу усунув себе від усіх зовнішніх звуків. Ліг, заплющив
очі та віддався плину музики.
100
На чотири хвилини двадцять дев’ять секунд я врятував-ся від усього. І варто було останній віртуальній клавіші ви-жати останню віртуальну ноту з динаміка телефону, як я знову опинився в каюті, в карантині, наодинці з думками, яких