не хотів, про дівчину, яку хотів занадто сильно.
Терпіти це ставало все нестерпніше. Я відчинив двері
і знову вийшов на балкон. Помірно дзвонячи, наче церков-ний великодній дзвін, з туману повільно випливав маленький сигнальний маяк. Ну точно, наче в імпресіоністичному
фільмі. Такому, на який дівчину точно не поведеш.
Повернувшись назад, я намагався читати, подивитись, нарешті, «Біттлджус», послухати ще Шопена — зробити
хоч щось, але все марно. Мене лихоманило від застуди і лихоманило від ревнощів. І від чого сильніше — ще те питання.
Нарешті здався і написав їй: «I don’t know when i will be able to see you again. They put me on the carantine». І в кінці — сумний смайлик. Для виразності, звичайно.
Як не боляче для самооцінки це визнавати, як дитина
я потребував її уваги і ніякий ескапізм і субстрат з музики, фільмів чи книг вже замінити її не міг.
Заплющую очі й неконтрольований потік думок відносить мене у дві тисячі дев’ятнадцятий. Сиджу на лавці парку
Жертвам Голодомору біля злегка пом’ятого шкільного друга
і заливаюсь сміхом. Ми всі заливаємося. Ще б пак: нечасто
бачиш, як людина програє бійку бордюру. Бордюру та обра-женому рогоносцю на чотири роки молодшому.
Але моєму шкільному товаришу Паші зовсім не смішно. Він зі стоїчним спокоєм переможеного сидить посеред
нашої лавки і запалює вже не знати яку сигарету.
— Ну штовхнув мене той малий і штовхнув. Ну і не помітив я того бордюру. Що зробиш, буває, — тільки й помічає він і, обтрушуючи від землі руки, робить ще одну затяжку
101
чогось, від чого несе зовсім не тютюном. — Добре хоч з битою в цей раз не прийшов, — дещо розслабившись, продовжує. Те, що Паша розслабився, я зрозумів тільки по голосу.
Ні його поза, ні вираз обличчя за останні хвилин двадцять
зовсім не змінилися.
Під гучний регіт і пересказування щойно пережито-го я пересідаю на інший бік лавки, аби не чути цей магічний трав’яний аромат, щоб там не курив шкільний знайомий. Але дивна штука: з якого боку від Паші не сядеш, дим
завжди виносить на тебе вітром. Йому би шаманом стати, а не чуже кохання по стоянках таскати. Відмахуючись від
диму, ще раз вдивляюся в присутні обличчя, знайомі мені
із середньої школи. Хто вони мені? Проживши з ними занадто довго, аби назвати просто «знайомими», я не знаю
їх достатньо, аби називати справжніми друзями.
«Ніхто тут мені не друг, — у п’яному угарі якось заявив Паша. Це була одна із щоп’ятничних пиятик у квартирі нашого колишнього однокласника. Місце, де всіх рано
чи пізно пробивало на одкровення. — Не друзі, так, ви-падкові попутники в цьому гівняному турне». Про яке
саме турне він говорив, я так і не зрозумів, а питатись було
якось незручно. Та й навряд чи він би відповів, навіть якщо
і спитав: одразу після цього Паша відрубився, навіть не до-нісши чергову пляшку пива до рота. В принципі, я з ним
погодився.
Ким ми бачили один одного? Люди, чиє просякнуте
дешевим алкоголем і всілякими травами буття закрутилось
у ще більш однорідний день бабака, ніж моє. І самотній чувак, якому настільки немає чого робити, що готовий приби-тися до будь-кого, аби не залишитись насамоті.
Роками я завжди знаходив їх у тій квартирі, на своєму місці, прописаному Богом (Аллахом, чортом, Буддою —
102
чи хто там керує цим театром абсурду і кому загадую бажання, задуваючи свічки).
Ті самі захмелілі обличчя, ті самі розмови ні про що
(пам’ятаю, як ми три години згадували дванадцять талісма-нів із «Пригод Джекі Чана». Наступний раз побачив цих
людей за чотири тижні. А вони все ще згадували талісмани
зі старого мультфільму), та сама оббльована кухня. Іноді, за-для варіативності, оббльовувалась і зала. На особливі свя-та — оббльовувалось усе.
Не знаю, ким бачать вони себе і мене. Не впевнений, що хотів би знати, але відчував себе відвідувачем в лепрозорії.
— В сенсі, з битою? — дивуюсь. Виходить, щось вже
пропустив. Важко наздогнати перипетії життя обивателів
нашого болітця, якщо приїжджати тільки на вихідні. Та й то, один раз на декілька тижнів. Більше я тут не витягну.
Паша ігнорує питання та робить ще одну затяжку, видихає сірий струмінь диму, відкашлюється і нарешті продовжує:
— Але чувака навіть в дечому зрозуміти можна: помі-шався він на цій Віолеті, бігає за нею всюди, з квітами при-ходить, подарунки приносить. А сплю з нею я. І якби тільки
я… Шкода його. Напевно, дізнався від когось, що я її того…
на автостанції. Чи то було в розваленому будинку культури
в останнє? Ні, здається, все-таки, на автостанції… — його