розповідь перебиває регітня компанії, що зібралася навколо. Паша витримує паузу, даючи всім висміятися, поки сам
задумливо докурює сигарету і дивиться кудись вдалечінь —
туди, де він нещодавно програв бій з бордюром і нерозділе-ним коханням.
— Так, — продовжує він, — на зупинці автобуса.
Все-таки п’яні в хлам були. І їй приспічило. Вона як нап’ється, завжди голову втрачає. На тверезу, каже, зовсім сексом не займається. Короче, зайнялись цим на стоянці і він
103
чи то проходив повз, чи то зі знайомих його хтось проходив
і йому розповів, от бошку чуваку повністю і зірвало. Прийшов до мене додому з бейсбольною битою. Під вікнами бігав, розмахував нею. Кричав, аби я вийшов — поговорити, мовляв, хоче. А про що мені з ним говорити, коли він з бейсбольною битою?
«Дивно, — подумав я тоді, — скільки за своє життя
в Доброславі бачив людей з бейсбольними битами і жодного разу — з бейсбольними м’ячами. Може, й розмова скла-лася, був би в того хлопця м’яч».
— Бігав він попід моїми вікнами, — продовжував
Паша, — бігав, а потім сів та й заплакав. Так до самого вечора й просидів. А через декілька днів ось ми знову й зустрілись… а тут ще й бордюри в цьому грьобаному парку на кожному кроці.
Вся присутня компанія сміється з його історії. І я разом із ними. Не сміється тільки Паша, і я відчуваю, що починаю його навіть трохи за це поважати. Може, когось любов
і звеличує, але в очах усіляких бухаючих нігілістів ти зі своїм стражданням нерозділеного кохання будеш просто сміш-ним. Особливо, коли ти й сам бухаючий нігіліст і об’єкт твого кохання далеко від тебе не пішов. Подібне притягується
до подібного, що тут скажеш.
А тому і я зараз був би для себе річної давності ще тим
предметом для жартів. Дивлячись на, здавалося, готового
заплакати під акомпанемент нашого реготу Пашу, я думав, можливо, проблема в тому, що ми не настільки егоїстичні
та дурні, як один перед одним граємо. Звичайно, достатньо
дурні, аби не вміти жити як треба. Але ж не настільки, аби
цього не розуміти. Від того і страждаємо.
Від занурень у спогади з кисло-солодким присмаком
відволікло повідомлення. Навіть не почув його, швидше від-104
чув певний момент, відчув необхідність взяти телефон до рук, а там: «Okay, I guess it wasn’t a joke?». За десять хвилин:
«Hey, babe, are you sleeping?», «WHY THEY PUT YOU IN
QUARANTINE?» — і нарешті: — «If you want, I can go to your door and talk to you so u feel less alone?»
Чи хочу я? Жінко, та заради дотику до твоєї шкіри зараз
готовий вбити! Відчуваю, як із самих глибин мого єства все
піднімається в передчутті кожної зустрічі. Я живу тобою і, боюсь, це мене і вбиває. А відписав: «Oh, that would be nice».
І додав смайлик. Трохи подумавши, відповів і на першу половину її питання, яку від захоплення обділив увагою:
«My temperature raised and i had a headache, so I asked them for medicine. And they put me in quarantine for a day. That’s the procedure. In case of corona. But I am at A238 now. It’s for-ward of deck 12, port side».
«Okay (uwu — «Та що це, в решті решт, значить?
Може, таки в неї спитати?) I’m out at 14:00, so i change close and go for a while», — відповіла вона.
Час під повідомленням показував 13:53. Десять хвилин, подумав я і відклав телефон. І знову зосередив всі відчуття на гуркоті хвиль і покачуванні цього залізного остро-ва, на якому проводжу пів року свого життя.
Я чекав, що шум океану по той бік балкону і свідомості
от-от переб’ють такі знайомі пружні кроки по ковроліново-му покриттю дванадцятого деку. Але минає десять хвилин, ось уже двадцять, тридцять, а компанію мені складає все так
само лише гуркіт хвиль. І чим більше чекаю, тим більше до-ходжу очевидного висновку, що не дуже то я хороша людина. Що повинно було б, в принципі, бути очевидно, після
всього, що творив у минулих стосунках, але все своє гімно
усвідомлюєш, як правило, тільки коли воно починає пере-ливатися на тебе. Колесо сансари покрутилося, стрілочка
105
таки повернулась, і ось я, ображений на життя хлопчик, який
ніяк не може терпіти брехню і несправедливість. Особливо
враховуючи, як вони віддзеркалюють усе, що колись робив
сам. Наша невирішена проблема: не вірю жодному її слову.
Якою б винною і жалісливою до себе Кайла себе не показува-ла. Не вірю в причину, з якої мене кинула. Не вірю в причину, чому повернулася. Не те щоб у мене були докази. Просто
відчуваю (та й видається це більш логічним), що вона мені
зраджувала.
Може було б набагато краще і здоровіше просто закінчити все? Завершити ці стосунки, поки вони не зайшли занадто далеко. Плюнути і розтерти. От лицемір, наче ти —
ти! — маєш право на це сердитися. Згадай, як вчиняв
із колишньою! Та не настільки ти й сердишся, скільки хочеш, аби Кайла відчула, що ламає тебе зсередини.