Якщо не вважати за таку крадіжку Антоново-Кондинською
поштою грошей, що одній з найвідоміших балерин того часу, Марії Кузнєцовій, відправив батько-художник.
Почалась революція, дворянську садибу в Степанов-ці розграбували, повезло хоч, що сама вижити змогла. Час
був не найкращий, аби бути дворянином в Російській імпе-рії. А молодою і беззахисною дворянкою й поготів. Треба
було якомога швидше брати тендітні ніжки на плечі й тікати
з Одеси. Тож завдяки добросовісній службі поштарів нашого прекрасного поселення довелося балетній зірці Парижа
відстригати довгі коси і, видавши себе за хлопця в пошуках
підробітку, найнятись матросом на найближчий корабель
до Франції. Історія, яку вона, б’юсь об заклад, переказувала
до самої деменції. Я би точно переказував.
12
Ось таке місце з такими людьми несе для мене майже
магічну силу ностальгії. Все-таки в Доброславі набрався здат-ності бачити цінність у звичайних речах із незвичайною іс-торією. Якщо не для світу, то для самого себе.
Іронічно — в дитинстві найбільше хотів звідти вибратися, а ось тепер… Пам’ятаєш балку, де ми катались на санча-тах? У спогадах вона чомусь набагато більша, ніж коли я туди
приїжджаю. І скільки би в університетські роки я не повертався в ті місця, скільки би не переконувався в зворотному, все ще пам’ятаю, як діти з того боку поселення каталися
на нових альфаторах на балці заввишки трохи не з Говерлу.
Дівчинка років десяти, з прокуреним голосом тридця-тип’ятирічної, залазить усередину і закриває кришку.
— Ви точно триматимете бак? — сміючись, питає. Її голос лунає глухо і загадково, наче перекручений сигнал із верх-ніх шарів ноосфери.
— Точно, — в один голос відповідаємо ми і запускає-мо альфатор із космонавткою усередині у далекий політ. Звичайно, ніхто його не тримає. Альфатор крутить, трясе, один
раз навіть перевернуло.
«Ну, як завжди, ви брешете, уроди!» — вилазячи
з пом’ятого бака, кричить дівчинка і знову штовхає його
на гору. І все починається з початку. А я дивлюсь на це, за-дихаюсь від сміху і думаю, як ми взагалі доживемо до дорослих років з таким дитинством?
Гарний спогад. Багато речей у спогадах гарні, особливо
коли не можеш до них повернутись.
Отямившись, я подався вперед, протискуючись поміж
пасажирів, як краплю дощу, що сповзає по вікну. Із кожним
кроком усе більше дивуюся, наскільки звичним для мене стало подібне життя. Із кожним кроком, із кожною новою кра-їною, із кожним терміналом і новим штампом у паспорті
13
спогади про дім блякнуть, як сімейні фотографії, зробле-ні на татовому робочому фотоапараті, обережно розфасо-вані по радянських альбомах-книжечках, що зберігаються
в трюмо над телевізором. Я давно перестав впізнавати хлопця на тих фотографіях, що хворим лазив кучугурами з тобою
по той бік Доброславської балки.
Ця історія вже не про нього — такі, як він, ніколи
і не потрапляють до подібних історій.
Чи ти знала, що за сім—десять років люди повністю
змінюють набір клітин у своєму тілі? Виходить, ми зараз
зовсім інші люди? І окрім залишків пам’яті на вицвілому
фотопапері та набору нулів і одиниць на телефоні нас вже
нічого не об’єднує із тими дітьми? Тільки уривки зими, бал-ка, що розділяє наші будинки, та колюче, майже їдке зимо-ве повітря в подиху. Ти покликала мене і не прийшла. Зникла без пояснень і вибачень. Я так ніколи і не спитав, чому.
Не знаю, через гордість чи через страх почути відповідь. Але
того вечора я вперше пообіцяв собі: будь-що покинути Україну. Це і є справжнім початком історії.
— Вибачте, сер, — по-кіношному британським акцентом звертається до мене дівчинка в темно-синьому костюмі, що сидить на ній так, наче вона щойно матеріалізувалася
у білий світ просто в холі цього аеропорту. — Вам потрібно пройти до тієї черги. Чек-ін на рейс до Нью-Йорка вже
закрито.
На нейтрально-холодному, до асбсурду симетричному
обличчі не уявити дитячу безпосередність, підліткову гру-бість чи студентську зрілість майже повноцінного члена суспільства — ні, таке обличчя не могло б належати нікому
іншому, окрім ідеального робота-працівника. І зараз воно
зображає найбільш штучну посмішку, що тільки доводилося
бачити аеропорту Хітроу за всі десятиліття свого існування.
14
Вираз, до якого повинен прагнути та який повинен освоїти
кожен поважаючий себе працівник сфери обслуговування.
Я натягнуто посміхнувся у відповідь і озирнувся. Аеропорт усе ще огортав нас гучним галасом та нескінченною чергою в обидва кінці. Під світлом ламп проступала втома людей. Зморшки на їхніх обличчях говорили про особисті світи, у яких нервують, страждають, бісяться та не підозрюють