до закінчення цього контракту, з таким порівнянням не по-годжується. Як на неї, більшість крю (особливо, філіппінці) один в один косплеять міньйонів. Із цією метафорою також
важко не погодитись.
— Чого так мило посміхаєшся? — питає одна з африканських менеджерів магазину. З Ефіопії чи Зімбабве, не впевнений, але розмовляє наче американка. Її новенька
121
форма прекрасно сидить на характерний для дівчат з її країни талії. Та в першу чергу мою увагу привертає не фігура, а волосся.
Темно-сіре, пухке, наче велика губка, на вигляд має
неймовірну м’якість. Уздовж пробору, майже посередині, проходить рівна срібляста смужка, що закінчується довгим
закрученим пасмом кольору хлорованої води з-під крану.
Дивлячись не неї, хотілося спитати, чи вона так красиво си-віє чи спеціально фарбується?
— Чуєш мене, друже, чого сам собі посміхаєшся? —
повторює африканка.
— Хіба «посмішка — не частина уніформи»? Ми ж
у сервісі працюємо, як ніяк, — відповідаю. Сто відсотків, вона чула цю фразу не менше ніж я.
— Перший контракт?
— Уже четвертий місяць… А ви?
— Ха, «вже четвертий»… Видно, що ти ще свіжий.
За свої роки на кораблях я на різних людей надивилась. І тебе
корабель ще не зламав, вочевидь. Ще світишся. Але обереж-ніше з вимученими посмішками. Чим більше з себе їх вичав-лювати, тим раніше корабельне життя роздавить тебе самого. Як нас усіх.
«І що вона несе», — подумав я, кивнув і процідив «дякую». А потім посміхнувся…
Точно так, як посміхаюсь і зараз, поки Кайла скаржить-ся, що не може так більше жити. Сусідки терпіти її не можуть, а ще й різний графік — її це добиває. Я з розумінням
киваю головою.
— Може, переїдеш до мене в кабіну, сонце?
— Серйозно?
Її очі заблищали. Здавалося, вона не вірила в серйоз-ність моїх слів.
122
— Абсолютно. Я того хочу більше, ніж ти. Все ж таки
зможу бути кожну ніч із тобою.
— Повір мені, — сказала вона. — Ні, вже повір, ніхто на цьому кораблі так не хоче нічого, як я — перебра-тись до тебе.
Того ж вечора втік з роботи на кілька хвилин, аби пере-дати свою ключ-карту. Кайла стояла посеред М1 з десятком
вішалок з уніформою та валізою.
— Тримай, — протягнув їй ламінекс і, попередньо роз-зирнувшись, поцілував. — Постарайся не витратити всі гроші з мого рахунку.
— Я подумаю, — відповіла вона і чмокнула мене
ще раз.
Наступний тиждень пролетів блискавичними година-ми роботи і ще більш невловимо швидкими хвилинами сну
в обіймах, поцілунках і сексу. Коли те дозволяв час.
Вислизаючи з роботи, аби побути з нею хоч на п’ять, хоч на десять хвилин довше, приходив раніше та зустрічав
з нею ранок.
Кайла працювала вдень, я — вночі, і навіть живучи в одній кабіні, ми проводили разом не більше ніж півтори-дві години. Мої півтори години дотиків і порція дофаміну на день.
У ті дні я був повністю і беззаперечно щасливий.
А може, саме тому і був щасливий, що часу нашого тільки
на ці речі й вистачало. Не було можливості розбити ілюзії.
Та хіба це важливо, я вперше за довгий час просто насолоджувався нею — без усіляких «але».
Щастя на те і щастя, що довго тривати воно не може.
Таке вже воно за природою.
Настав ще один turn-around day.
За напівзштореним нижнім ліжком ми насолоджувались один одним. Кайла повільно проводила рукою нижче
123
мого живота і говорила всілякі нісенітниці, поки я з остра-хом очікував, що ось-ось відчиняться двері та ввійде мій новий підселений сусід.
У цьому порту він тільки зайшов на корабель і знати
не знає, хто така Кайла, хто такий я, що в нас тут за драма.
Та й начхати йому, якщо чесно. То що хоч не хоч, а збирай, дорогенька свої манатки і звалюй звідси зі своєю корабель-ною романтикою і нічними обнімашками та ранковим
сексом.
Дев’ята тридцять. Нікого немає. Десята. По той бік дверей ширяють загублені голоси і швидке дрібне тупотіння
кроків новоприбулих.
Наче лабораторні миші в лабіринті, що нікуди не веде.
Такими перебіжками пересуваються першоконтрактники
на перших тижнях на кораблі.
Десята тридцять. Кайла мирно сопе на моєму плечі, трохи слинячи мені майку. Може про мене таки й забули. Врешті я чув раніше про людей, які прожили в кабінах самі по декілька тижнів, а то й цілий місяць! Правильно, не так багато
й людей вони цього разу набрали, ще поживемо. І щойно
я дозволив надії зародитися, роздається цей огидний, не-нависний, риплячий псевдо-механічний звук електронного
замка, до якого прикладають ключ-карту. Бррррм.
Три секунди розтяглися на вічність. Повертається руч-ка, я схоплююсь, натягую штани і затуляю за собою фіранку