ліжка, а також тиждень безперечного щастя на кораблі з нею.
Худорлявий індійський хлопець на голову вищий за
мене, боязко озираючись, защтовхує до кабіни свої гігантські
валізи і розгублено дивиться на мене. Видно, що це для нього вперше і він не зовсім розуміє, що казати людині, з якою
розділиш кожен день наступних шести місяців у комірці роз-міром чотири метри.
124
Скориставшись його розгубленістю, схопив його руку
і потяг до дверей.
— Hello, my friend, nice to meet you, — тараторю, не даючи йому можливості навіть озирнутися, — мене звати Марк, а тебе, Камлеш? Ага, дуже приємно познайомитись, Камлеш. Знаю, ми бачимо один одного вперше і ось тільки
так приємно познайомились, але, будь-ласка, дуже тебе прошу, можеш зробити одну послугу? — по-товариськи кладу
руку поверх його і трохи нахиляюсь у його бік. Зовсім так, як це робив той бровастий мексиканець. Дивний жест, на-хилятися до людини на голову вищої за тебе.
— Там, за фіранкою, зараз лежить моя дівчина, —
шепочу я. — Ми жили тут разом певний час і не знали, що до мене когось підселять. А тому навіть речі не зібрали.
Міг би ти сходити до крю-месу на пів годинки, поки вона пе-ребереться з каюти? Буду дуже вдячний!
І не чекаючи на відповідь, потроху підштовхую до виходу свого нового сусіда.
— А де це, крю-мес? — питає Камлеш, чим на секунду вганяє мене в ступор. Вже й забув, що на планеті існують
люди, які не знають де це, крю-мес. Не кажучи вже про людей, які не знають що це.
— Просто йди головним коридором і спитай у будь-ко-го дорогою. Тобі точно покажуть, а то й відведуть. Дякую
ще раз, — швидко повторюю і ще швидше зачиняю двері.
Кайла встала, відчинила шафу, дістала своє спіднє і почала переодягатися. Я сів на край ліжка і спостерігав за нею.
Вона механічно натягує на себе короткі сірі шорти, що так
їй пасують (до речі, шорти з моєї уніформи — не її), застібує
білі ґудзики синьої сорочки та виймає уніформу для другої
половини дня й формальних заходів (Боже, нащо нам тут
стільки типів уніформи!).
125
Робить вона все це, не проронивши ані слова.. Тай узагалі, має вигляд ображеної. Чи може, правильніше було б сказати, розчарованою. Одна з моїх проблем — занадто погано
читаю емоції людей. Ще гірше — емоції дівчат.
Треба хоч щось зробити, думаю я і, підійшовши, обіймаю її ззаду. Нуль реакції. Я цілую її в плече, піднімаюсь трохи вище — передпліччя, потім — шия.
— Перестань, у нас зараз немає на це часу, — відповідає вона, не відволікаючись від збирання речей. Її голос су-хий, як повітря біля берегів Сан-Франциско.
— Розчарована? Вибач, що нічого не міг з цим зробити. Рано чи пізно це все одно б сталося. Шкода тільки, що так
рано…
— Все нормально, я розумію.
«Все нормально, — подумав я. — З жіночого перекладається: ти обісрався по повній, чуваче». Дивлюсь на її маленький хвостик, що виглядає з-за червоних дверцят шафи, і думаю про перший день нашої зустрічі. Минуло всього
лише трохи більше місяця, а я вже прожив з нею маленьке
життя. Що там місяць, іноді й день може бути важливішим
за рік.
Обома руками вона перебирає речі, я беру валізу.
— Ну що, пішли, — каже моя дівчина, і в погляді
її я не бачу нічого. Це найбільше бентежить. Не буває гір-шої емоції, ніж повна їх відсутність.
Ми дійшли до її старої кабіни менше ніж за хвилину.
— Дякую, — просто, наче ми щойно повернулися
з прогулянки, промовляє вона і забирає валізу. — Побачимось пізніше.
— Побачимось, — промовляю приголомшлено.
І так просто Кайла зникає в прорізі дверей, нічого
не додавши, наче нашого тижня разом і не було, а майбут-126
нього вже не буде. Я все ще деякий час так і стою, дивлячись
на табличку «four persons» над входом до її кабіни і на щось
очікую. Шкода тільки, що ці «four persons» явно не стосу-валися мене.
Більше Кайлу я того дня не бачив. Не було більше декількох годин разом, і працювала вона вже за стійкою з мо-розивом на п’ятнадцятому деці, а не в крю-месі, тому спільного часу в наших графіках не залишалося зовсім. Коли
я вільний — Кайла з гостями, коли вільна вона — я вино-шу замовлення, мию рум-сервіс або пентрі, готую сніданки, загалом роблю що завгодно, але не те, що дійсно хочу.
А хочу я бути з нею. На ніч, десь об одинадцятій, прибі-гаю до її кабіни, аби просто побачити, поцілувати і спитати, як вона. Зустріла мене вочевидь у більш гарному гуморі, ніж була зранку.
— Не хвилюйся, у мене скоро буде вільний день — зможемо провести час разом. Та й графік ще буде змінювати-ся, — заспокоює вона.
Хоч трохи вільного часу з’явилося за через чотири дні.
Кожен вечір знову і знову вислизаю з роботи, аби хоч глянути на неї, аби провести з нею хоч декілька секунд. Іноді