До теплої штучної Ямайки, китайських барів та пластмасових пальм, що існують спеціально для розніжених американських туристів.
Хтось різко хапає мене за передпліччя і повертає. Видно, один з тих бариг, зневірившись у сьогоднішньому улові, таки вирішив наздогнати.
«I was talking to you, don’t you hear?!» — кричить він.
Моє ігнорування вочевидь зачепило найсвітліші почуття представника локального сервісу. Та й сам я не в гуморі
знайомитись ближче з каталогом його послуг.
«What the fuck do you want?! I am crew, not a tourist.
I don’t have any money or time!» — гаркаю у відповідь, намагаючись продемонструвати, наскільки ще здатен утриму-ватися в рамках пасивної агресії, не переходячи до активної.
Все-таки не хочеться, аби представник місцевої культури показав мені, які на Ямайці справи з культурою холодної зброї. А справляє він саме враження особи в цих справах освіченої.
130
Поки той обдумає належну відповідь, я розвернув-ся і попрямував до середмістя. Перший раз у житті відчував фізичну напругу від чужих поглядів. Бути єдиним білим обличчям в країні, де колір твоєї шкіри сприймається, як загублений на вулиці гаманець, — задоволення доволі
специфічне.
«Whereareyou from?» — без пауз, на одному диханні
лепече беззубий старий і намагається схопити мене за долоні. Зморшки на смаглявому обличчі вирівнюються в одну
широку лінію з бездонним ротом, надаючи усмішці надпри-родний вигляд.
Я висмикую руку і біжу далі. Проходячи повз мене, міс-цеві озираються, іноді кричать услід.
Настрій, м’яко кажучи, препаршивий, а в такому стані я схильний потрапляти в історії. Або ж сам ці історії починати. Краще вже повернутися назад, поки дійсно кудись
не вляпався. Пробігши легким підтюпцем півтори вулиці, я знову перетинаю пропускний пункт і, супроводжений не-схвальними вигуками таксистів, змішаними з місцевою лай-кою, проходжу парком, туристично-вилизано-пластмасовою
зоною, що має дуже мало спільного з самою Ямайкою, і по-вертаюся на судно.
Сорок п’ять хвилин. Один урок про культуру далеких
острівних країн. Першого разу раз більш ніж достатньо.
Так швидко з порту я ще не повертався. Тим більше
з власної волі. Хіба що на першому контракті, на Алясці, коли виходив в Джуно на двадцять хвилин із тридцятихви-линного брейку, аби побачити хоч щось. Але то була необхідність розкладу. Тут же — відчуття несумісності гаманця
з місцевою фауною.
Хоча, можливо, пригнічений стан — першопричина
такого враження. Адже коли занадто багато гівна всередині, 131
ззовні все здається таким самим. Подібне тягнеться до подібного — також одне гівно.
Коли зайшов до крю-месу, Кайла була вже там і розмовляла з другом-геєм та невідомою мені компанією. Помітивши
мене, вона помахала рукою, наче дружина моряка на пероні.
«Who is that guy?» — долетіло з їхнього столу. Кров за-кипіла в жилах, але я не зреагував. Кайла взяла свої тарілки, чашку з кавою і пересіла до мене.
— How are you? — як ні в чому не бувало почала вона.
Це злило ще більше. Намагається вдати, наче не ігнорувала
останні кілька днів.
— Виходив в порт, — пробубонів я. — Не сказати, що в захваті. А ти?
— Також виходила, — вона кивнула в бік компанії ла-тиноамериканців, з якими щойно розмовляла. — Повернулись кілька годин тому.
«Чого ж ти мене не покликала? Та дідько з цим, чого
хоч на повідомлення не відповідала? — хотілося закричати, але сказав тільки:
— І як тобі?
— Ми пішли в бар біля басейну, — і показала мені
фото, де вона з коктейлем позує під штучним водопадом.
Чорний купальник надзвичайно добре підкреслював усі при-нади її фігури. «Цікаво, а хто фото робив», — подумав я.
Мене починало нудити.
Я подобався собі поруч з нею усе менше й менше.
— Даремно ти туди не пішов, — додала вона.
— І як сам бар, усім сподобався? — я кивнув на компанію. — Вийти в саме місто ніхто не наважився?
— Та ні, нам і там було добре. Компанія ж класна.
— Звичайно, класна — ти ж була там.
— Ну так, мене тут всі люблять, — відповіла вона.
132
Мене зараз точно знудить.
Не раз уже я ображався на Кайлу, кілька разів по-справжньому сердився, але вперше солодка самовдоволеність
у її голосі зародила зерно огиди. Їй голос, хоч на секунду, уподібнився до голосу тих дівчат з губами-парашутами, що їх довелося мені зустрічати на сайтах для знайомств.
Я з такими більше ніж вечір провести не міг. Жоден секс
того не вартий. Який сенс стрибати в болото, аби дістати
дешеву цукерку?
— Ти добре почуваєшся? Щось увесь почервонів.
— Не дуже, думаю, мені переспати з певними думками треба.
— Вибач? Не дуже зрозуміла.