— У тому-то й проблема, — промимрив я і додав
вже голосніше: — не дуже почуваюся. Краще посплю, —
встаючи кинув я і, поцілувавши її в щоку, пішов до своєї кабіни.
«What happened with that guy?» — почув манірний
голос Мартіна за спиною. Кайла заторохтіла у відповідь
іспанською.
Я дістався каюти. Думав, що не зможу заснути, але ви-пав у темряву забуття в ту саму секунду, щойно голова торк-нулася подушки. Снилася дівчинка з кошмару, вона натягнула
на мої руки, ноги й голову довгі залізні нитки і грала мною, як театральною лялькою. «Ти сам того забажав! — глузува-ла вона. — Прийшов час насолоджуватися результатом».
Я прокинувся в холодному поту, і єдине слово яскравим
шерхотом прибою лунало в моїй голові: «Пора».
Настала ніч шостого грудня. Переживати це стає все
тяжче. Не хочу бачити, чути чи відповідати на її запитання.
Ще нещодавно Кайла займала всі думки, тепер лише хочу
взяти перерву і добре подумати.
133
Перше правило корабельного життя працює на повну
силу: твоє бажання зустріти когось пропорційно протилеж-не шансам це зробити. Я почав спати значно більше, не пе-реживаючи, що пропущу можливість зустрітися. І тут таки
спрацювало друге правило: чим більше боїшся пропустити
щось, тим більше шансів на те, що так і вийде.
Кайла сказала, що приходила, поки я спав. Я зробив
для неї запасну карту, аби вона могла ввійти без мого ламінексу. Довелося набрехати в крю-офісі, що забув ламінекс
усередині. Та виявилося, такі сині карти працюють лише день
і ввійти Кайла так і не змогла. Не допомогло навіть гупання
маленьких кулачків по червоних дверях моєї чотириметрової
кабінки. Спав я занадто міцно. Вперше за довгий час.
Наступного дня ми зустрілись біля офісу. Вона зробила крок до мене, але озирнувшись і побачивши натовп, що очікував позаду, послала повітряний поцілунок. Я кивнув у відповідь.
Даян проходив повз і, помітивши нашу пантоміму, зробив непристойний жест, імітуючи засос. Не вистачало ще, щоб і він включився в ці ігри.
«Will you come to my place? I have some free time», —
повідомлення надійшло в той самий момент.
«Вибач, не впевнений, що зараз вийде. Дуже втомився.
Я краще ввечері прийду, гаразд?»
«Ok» і сумний смайлик були моєю відповіддю.
Ніколи не розумів, як саме важлива подія відкладається
в моїй голові. Ніколи не запам’ятовую їх як такі, тільки міша-нину з образів, місць і фраз. Особливо запам’ятовую фрази.
Наче читаю книжку про самого себе у нескінченному проце-сі її написання. Чтиво так собі, чесно кажучи.
Не пам’ятаю, як саме дістався її кабіни: пішки
чи ліфтом, біг чи йшов повільно, навіть, що собі думав, 134
не пам’ятаю, тільки палаючу необхідність і хворобливу
збудженість, а також, як повторював собі «пора». Я досі
не можу привести думки до ладу, пробуючи переграти ті події в голові.
Я стукав в її двері, і вібрація від кожного удару пройма-ла все тіло — від п’ят до кінчиків давно не стриженого волосся. Іншою рукою нервово стискав її м’ячик для розмин-ки зап’ястка. Нафіга його взагалі з собою притягнув, думав
я, поки м’яка гума поглинала мої пальці, наче Кайла — душевну свободу. Ах, так… Вона залишила його посеред мого
столу того самого дня, як до мене підселили Камлеша. М’ячик так і лежав там непорушно, що, коли замислитися, про-тирічить його природі, та нервував мене. Кожен день, кидаючи останній погляд через щілину майже зачинених дверей, думав віддати його. І ось дотягнув…
Вона відчинила не одразу. Спочатку — глухий гуркіт
тіла, що зістрибує з верхнього ліжка. Цей шум після двох
контрактів я не сплутаю ні з чим. Після — короткий і швидкий тупіт її легкої, злегка летючої ходи пластмасовою підло-гою чотиримісної кабіни, що ледве відбивався від таких самих пластмасових стін. Нарешті вона відчинила.
— Come in… — озираючись, прошепотіла вона і, пе-реминаючись з ноги на ногу, додала: — Зараз у кабіні нікого. Хочу тобі щось показати.
За кілька днів до мене дійшло, як вона хотіла продемонструвати кабіну. Тоді я ж навіть не надав її виразу ніякого значення. Тільки я жадав розставити все по своїх
місцях.
— Let me say something first, please … — сказав я і вру-чив їй м’ячик, — ах так, і ти забула це в моїй кабіні, давно хотів тобі віддати, та все ніяк…
— Дякую, — розгублено відповіла вона.
135
— Прошу. Я хочу завершити наші стосунки.
Тягуча, на кілька секунд, пауза.
— Оууу…
Я буквально побачив, як її погляд розфокусувався
на мені та спрямувався кудись у далину. Так, наче я щойно
розчинився перед її очима, і вона видивляється, чи не мате-ріалізуюсь я або хтось краще на горизонті.