Що особливо дивно, враховуючи, що в метрі позаду
мене була пластмасова стінка. Куди не глянь, нас оточували
пластмасові стіни. Може, від того ми тут і втрачаємо розум.
— Я так більше не можу. Не можу, наче собачка, бігати
за тобою і божеволіти, намагаючись вибити секунди і хвилини зустрічі. Вибач, але я страждаю. А хочу бути щасливим.
І тобі того ж бажаю. Вірю, що ти того заслуговуєш… Be happy, Kayla. Whatever it means to you, — проговорював ці слова, а в голові вперше і за довгий час — абсолютна тиша. Не був
певнений, що казатиму до тієї самої секунди, поки слова
не покидали моїх вуст, коливаючи сперте повітря корабельних коридорів.
Я обняв її, наче обнімають статую — непорушну і німу.
«Be happy…» — луною повторила вона. Погляд її так
і не розфокусувався з уявного обрію.
— Прощавай, Кайло, — кинув наостанок і, наче бою-чись дивитись на неї хоч секундою більше, побіг до ліфта.
Виходячи з коридора до її каюти, я окинув її останнім поглядом. Кайла так і стояла, тримаючи причинені двері та дивлячись на те, що мені побачити було не дано.
А я, приспівуючи, втікав від неї — сучасний колобок, від неї і від цих стосунків, від намагань знайти, вкрасти, вишкрябати у судна хоча б можливість, хоча б декілька хвилин з тою, для кого був не більше ніж тимчасовою розвагою
у важкому корабельному житті. Я відчував, що таки виконав
136
обіцянку перед собою, і навіть якщо це й Піррова перемога, у фіналі все ж таки досяг свого.
Адже краще зробити і пошкодувати, ніж не зробити
і пошкодувати.
У навушнику грали «Градуси». Знаю, російська попса, та й узагалі що завгодно російське — від такого намагаюсь
триматись на відстані ядерного удару, але увесь цей гарми-дер за рівнем емоційної стійкості відкинув мене років на десять назад. А чотирнадцятирічного мене від емоційних по-трясінь і надзвичайно низької самооцінки рятувала саме така
музика. Поки ліфт повз до одинадцятого поверху, я танцював. Танцював, забуваючись в собі і насолоджуючись кожним
рухом, так, як не танцював дуже давно. З тієї літньої ночі дві
тисячі дев’ятнадцятого, коли ти приїхала до Одеси і відбила
в мене якусь дівчину в барі.
Було б ще цікавіше, якби відчинилися двері і натовп філіппінців, повертаючись зі зміни, застав мене в цьому стані.
Але зараз було абсолютно наплювати. Сьогодні був мій день: ліфт видав своє «бдзинь», відчинились двері і мене зустріли лише поблискуючі у люмінесцентному світлі лампи та по-криті металом стіни.
За Градусами почався «Зцапала-злапала» Бумбокс, і стало зовсім кайфово.
Я живий і я повернувся до самого себе.
Глава 17
Вічні загадки корабельного побуту. 8 грудня
«Увага. Не приносьте чашки або склянки для пиття до туалету. Недотримання призведе до дисциплінарної
відповідальності»…
137
— Нащо вони до туалету склянки беруть?
— Хто вони? — позіхаючи, спитав Мігель.
— Ну ті, для кого цю об’яву повісили. Раз повісили, хтось це, значить, робить. — Я показав на білий аркуш паперу, скотчем приліплений на сріблястих дверях навпроти нас.
Слова «склянки для пиття» та «дисциплінарна відповідаль-ність» були виведені особливо жирним, можна сказати, погро-жуючим шрифтом. Цікаво, а бувають склянки не для пиття?
— А чого б комусь і не брати, склянка — така річ, що завжди може стати в нагоді.
— Навіть у туалеті?
— Комусь — може навіть у туалеті.
— То ти з собою також їх туди береш?
— Ні, я не беру. Я коли туди йду, в мене вже при собі.
— А хто ж тоді бере?
— Є в мене кілька ідей. Думаю, краще про це капо
спитати. Ей, капо! Не просвітиш, нащо люди тут до туалету склянки беруть?
Але капо нас ігнорував. Він замріяно, але наполегливо
копирсався в носі, думаючи про щось своє. Та й взагалі його
вигляд справляв враження людини надзвичайно зайнятої
і, вочевидь, на дурні питання часу в нього не було.
У якийсь момент, втомившись від такої напруженої ак-тивності, протяжно позіхнув, замінив руку та сперся на велику пластмасову коробку, щільно напханою усім, що залишилось від ніким не з’їдених, іноді навіть і не розпакованих
замовлень на сотні доларів: тортів на честь ювілеїв чи днів
народження, італійських паст, профітролей та інших над-лишків зіпсованого західного суспільства.
Можливо, він думає про проблеми надмірного споживан-ня і що рівень викинутої невикористаної їжі в США щороку
перевищує тридцять шість відсотків. Ще в класі дев’ятому ви-138
читав це в якомусь глянцевому журналі, на одній зі сторінок
якого підстрижена під каре модель у мокрій майці, крізь яку