просвічувалися її налиті молодістю груди. Своїми томними
чорними очима вона заклично дивилася мені просто в душу.
Якщо напружити всю свою увагу, на майці можна помітити зображення принцеси Діани і напис «She died. Maybe it’s time to let her rest in peace?». Поруч з моделлю так влучно
розташувалась стаття про проблеми консюмеризму в США
та західному суспільстві в цілому.
І до чого це взагалі, думав я, обережно ховаючи журнал
за бачок унітазу. Стаття мене спочатку не дуже й цікавила, але
так вже вийшло, що повертався до неї регулярно, тому інфор-мація ця в’їлась у мою ніжну підліткову свідомість, здається, назавжди. Цікаво, як багато всього міг би я запам’ятати, якщо б поруч розміщували зображення моделі з каре в мокрій майці з мертвою принцесою Діаною.
Поки я падав у цю кролячу нору з підліткових спогадів, двері ліфта відчинились, і капо, не припиняючи зосереджено
досліджувати глибини своєї носової порожнини, зник у роз-зявленій порожнечі ліфта.
— І що це було? — продовжив я допитуватись Мігеля.
— Ship life, — знизуючи плечами, відповів він. —
Я, здається, знаю відповідь на твоє питання. Точніше, знаю
того, хто знає, — через драматичну паузу додав і посміхнувся він.
Посміхнувся самими очима. Коли він так робить, особливо нагадує мого діда. Якщо б той був мексиканцем і працював буфе-стюардом на кораблі.
Мігель же взагалі мужик хороший. До того ж людина
досить цікава і неоднозначна. Важко зрозуміти, жартує він
чи говорить серйозно, і тільки очі, що часом хитро поблиску-ють, можуть його видавати.
139
Двері ліфта відчинились, і за чотири секунди ми опинились у белбоксі. Ми називаємо так рум-сервіс, але чого
ми його так називаємо, ніхто відповісти мені так і не може.
Засипана прахом працівників, що вирушили в останній
круїз, залита сльозами звільнених буфе-стюардів, одна зі ста-родавніх таємниць корабельної англійської, на розкопуванні
якої можна було б побудувати наукову кар’єру.
Скільки монографій можна написати тільки з історії того, чому віник тут називають іспанським словом
«escopeta», яке перекладається як «дробовик». А тому, коли супервайзер кричить замученому дванадцятигодинни-ми змінами латиноамериканцю, який до того ж з цим супервайзером у ненайкращих стосунках: «Capo, take escopeta and clean this area», — ситуація набуває досить іронічного харак-теру. І у відповідь цей нещасний чувак своїми червонющими
очима з травмованими капілярами дивиться на того нещасного супервайзера з тих нещасних Філіппін так, що, здається, зараз і справді десь дістане ту кляту ескопету і таки зачи-стить територію.
І коли вони носяться по тим кораблем з тисячами замовлень, у них «brata». Що таке «brata» і звідки воно взя-лося, ніхто в душі не… кхм-кхм, не має ніякого поняття, але, тим не менш, це обов’язково «brata, capo, brata».
То чи варто казати, що зайвий раз у буфеті я намагаюсь
не з’являтися.
Як не крути, слова — то важлива і цікава штука, і на цьому морському піджину можна було б побудувати кар’єру філо-лога. Та будемо чесні, якщо вже ти продаєш своє тіло і душу
за шістдесят три долари на день плюс чайові, безкоштовну
їжу та ліжко в чотириметровій коробці, на дідька тобі зда-лася та наука і, тим паче, та філологія?
140
Усе, про що мрієш, це сон та виживання до кінця
контракту.
Ми входимо до белбоксу, та першим чином Мігель
м’яко кладе руку на плече моєму колишньому сусіду по каюті, який без попередження від мене звалив і якого за всіма
правилами корабля за тиждень перевели працювати до колишнього сусіда по каюті.
Тепер Омар (так звати цього милого індонезійського
хлопця) жив зі своїм пайсано і ділив туалет з кабіною поруч, себто з Мігелем.
— Капо, нащо ви в туалет склянки носите? — довго
не мусолячи, перейшов одразу до діла мій колега. — Не зро-зумій хибно, ми не засуджуємо, просто, так сказати, задоволь-няємо культурний інтерес.
Омар ніяково вишкірив зуби. Хлопець він спокійний, я навіть ніколи не бачив, щоб він злився на когось чи голос
підвищував, хоч кадри тут (і я — в тому не виняток) заслуго-вують часом і на гірше. Помітивши його зніяковілість, і сам
відчув певний сором за нашу нетактовність.
— А, ну так деякі наші пайсано після туалету використовують не папір, а воду. І через те, що біде тут немає, доводиться використовувати що під руку потрапить.
— І під руку потрапляють склянки? — приголомшлено уточнив Мігель.
— Ну звичайно, — прийшов на виручку колишньому
кабінмейту я. — Ми все ж таки в ресторані працюємо.
— Вочевидь, — додав Омар і постукав пальцем
по скроні.
Я пирснув, і мій здавлений сміх залив залізні стіни