рум-сервісу. Майже одночасно, як наступне в ряду домі-но, що падають, розсміявся і наш просвітитель, а за ним
141
і присутні при цій розмові Даяна, Анрі, Сангіт — кожне
близьке обличчя для мене на лайнері.
І тільки Мігель хитро посміхався, поблискуючи очима.
Глава 18
Початок чогось нового… 9 грудня
І знову я буду нити тобі про свої проблеми. Вже вибач
за це.
Минуло три дні з тих пір, як ми розбіглися. Істерична
ейфорія уляглася, і на зміну мій і без того дірявий дах почав
розвалюватися. Краще зробити і пошкодувати, ніж не зробити і пошкодувати, чи не так, Марку?
От здається, ти й починаєш виконувати другу половину свого кредо. Чому ж тоді хочеться повернути все назад?
Приповзти до неї, попросити вибачення, здатись на милість
переможцю? Вона ж це зробила, і нічого.
Ага, бляха, нічого, відповідаю собі. І як це для неї закін-чилося? Та й не в тому справа. Ми з нею на різних позиціях.
Вона була впевнена, що я її прийму. І таки не помилилась.
У мене ж такої упевненості немає. Бляха, про що я думаю? Яке до біса повернення? Невже так швидко забув
страждання від залежності: від її відсутності, від при-сутності, від уваги, що вона приділяла не мені, від того, як кожну жилку тіла трясло від однієї думки, що в цей момент хтось ще торкається її. Невже забув усе так швидко, аби тільки повернути рідкісні хвилини ейфорії? Та ну його
нахрін.
Сподіваюсь, у мене вистачить самоповаги, аби не повертатися до тих, хто мною нехтує… але, звідки я знаю, що вона
і взаправду нехтувала? Нащо моя збуджена свідомість із ко-142
лод та дитячої наївності вибудовує повітряні замки для звичайних квартирантів корабельних стосунків? Мені вже давно
не шість років, а я ще керуюсь уявою, коли не здатен віднайти логіку. І тому маленькі чоловічки моїх уявних поселень так
ніколи і не переїхали. Лише переховуються і чекають свого часу.
Напевно, Кайла приділяла мені якусь увагу — наскільки
це було можливо в рамках корабля. Іноді надавала перевагу
друзям (і нехай навіть не друзям) переді мною, але яка нахрін різниця? Я що, одружуватися з нею зібрався? У будь-якому випадку, все повинно було закінчитися разом з контрактом. Так завжди відбувається.
Знаю тільки один виняток, коли мій знайомий кинув
корабель заради подруги, на що кожен (та і я, якщо вже зі-знатись) думав, що він вчиняє дурню. Але ми виявилися не-праві і у них, здається, все вийшло, і зараз вони прожива-ють свою американську мрію. Ось тільки це не моя історія.
Я в безодню ні за ким стрибати не збираюсь. Уже точно не за тою, хто для мене того ж ніколи б не зробила. Яке
там «почекати до кінця контракту»? Яке «повернути все
до попереднього»? Гормони в моїй голові мені останні клепки повибивали.
Зізнаюсь, хочеться, щоб вона знову прийшла. Але якщо
вже говорити по правді — тільки аби їй відмовити. Може
я й мудак, але не розмазня.
«Ага, не розмазня, хоч би сам собі не брехав...» — відповів голос у голові.
— Ти чого там залип? — трохи низький, з приємною
хрипотою голос Марі вирвав мене із замкнутого кола нав’яз-ливих думок. Я сидів із ганчіркою в руці, і вже хвилин двадцять натирав одне й те саме місце під умивальником. — Нам
би непогано закінчити до завтрашнього ранку, як гадаєш?
143
У відповідь я лише незадоволено угукнув, кинув мій
робочий інструмент у відро з миючими засобами і вийшов
з комірчини.
— Ей!
— Щось ще хотіла? — гримнув я, скоріше нариваю-чись на суперечку, а не очікуючи на відповідь.
— Взагалі-то так. Анрі написав. Просив подивитись
повідомлення в WhatsApp. Тільки перед тим, як це зробиш, будь-ласка, сядь і заспокойся. Тобі не сподобається.
Серце відбивало у скронях переривчастий ритм. Я приблизно передчував, що побачу. Повільно вдихаючи та видихаючи, секунда за секундою повільно пригальмовую ритм.
Відкриваю цей проклятий додаток.
«You were right from the start and made right choice to break up with her» — чорні жирні букви під двадцятисекунд-ним відео назавжди в’їдаються в мою свідомість.
Попсова латиноамериканська пісня розриває динамі-ки крю-бару. Той самий офіцер тримає під талію Кайлу, мою
(ні, ніколи вона не була твоєю — нагадую собі) Кайлу. Вони
повільно, трохи не в такт переступають з ноги на ногу, ко-лишня піднімається і, посміхаючись так само, як посміхалася
мені, кричить щось йому на вухо. Офіцер якось розгублено
ніяково зубоскалить у відповідь. І моя екс-дівчина цілує його
в шию, потім ще вище — поки не добирається до самих губ.
«Непогано, — ціджу скрізь зуби, не відчуваючи і не чуючи нічого, окрім глухого биття барабанів у скронях, — хоч