про існування одне одного, поки життя знову не зіштовх-не чолами з безкомпромісною впорядкованістю мікрокосму
аеропорту. Зі світом, де кожна деталь має своє місце і функ-цію, але інструкцію, на жаль, ніхто не додає, тому доводиться просуватись напролом.
Зараз, у цьому незнайомому місці, з дівчинкою у темно-синьому костюмі, відчуваю себе дещо загубленим. Знаєш, у цьому є своя особлива привабливість.
Переживши незліченну кількість скасованих рейсів
у Европі, втративши масу грошей через хитрющих таксистів
Стамбула, втікаючи від пограбування на пост-апокаліптич-них вуличках Каїра та губившись у гарячих африканських
сутінках під градом арабських проклять охоронців хурга-дійського аеропорту, починаєш ловити певну насолоду, сер-фуючи на хвилях нервової розгубленості та страху, що можуть накрити щосекунди. Але ти все одно тримаєшся. Усе
буде так, як і треба. Головне — несильно чіплятись за речі
і якомога сильніше чіплятись за життя. Легше борсатися, коли на тобі менше барахла. І менше шансів бути утягну-тим униз.
— Але в мене немає візи для перебування в країні! —
відповів перше, що спало на думку.
— Вам до іншої черги, сер, — як папуга повторює іде-альна працівниця, і посмішка на смаглявому обличчі стає
на декілька міліметрів розтягнутішою. Інше, але з тим самим
15
виразом, обличчя у віконці паспортного контролю тими самими фразами завіряє, що все буде гаразд: багаж і квиток
на наступний рейс я отримаю вранці, і сонце буде світити
яскравіше, і теплі промені розсіють наростаюче бажання ско-ротити населення Хітроу вдвічі. Останню частину цей працівник не казав, але щось приблизно таке прочитав у його
очах і максимально приглушено-спокійних інтонаціях.
Отож у моєму паспорті з’явився штамп на перебування
в Британії. Непогано. Виявляється, і пропущені літаки можуть приносити можливості.
Якась дівчина з тієї ж черги очікування спитала, чи є мені
де переночувати. Трохи навіть зніяковів. Давно такого не було.
— Так, так, дякую, авіакомпанія мене забезпечи-ла готелем, — пробелькотів я, і вона розчинилася в морі
незнайомців.
Ніч я провів, гуляючи центром Лондона, ловлячи
на камеру кожен куток, кожну вуличку і кожну будівлю, що й до мене вже сотні разів завантажувалося на всі можливі сервіси. Фото Біг Бену, моє обличчя на фоні Біг Бену
і фото мене на повний зріст. Фото лондонського колеса огляду, фото мого обличчя на фоні, фото на повний зріст. Фото
Букінгемського палацу, фото фізіономії на фоні палацу, фото
на повний зріст…Одні й ті ж поступальні рухи без будь-яких
емоцій. Наче займатись сексом лише для того, аби пізніше
похизуватися, що цим займався.
Не життя, а демонстрація, де переживання та відчуття
боязливо задкують перед необхідністю хоч якогось підтвердження свого існування. Дивіться, я дійсно тут був! Дивіться, наскільки класно я живу! Наскільки краще за вас. Поки
ця вистава не заходить занадто далеко і ось ти вже змушений
відігравати свою партію навіть тоді, коли нікому до тебе діла
немає. Відчувала подібне?
16
У Лондоні це почуття стало моїм головним супутником.
Парадоксально набридливе дзеленчання телефону зму-сило відірвати голову від подушки, на яку я цю голову поклав
щойно, адже ось тут, можливо, я вперше і востаннє, а Лондон
сам фотографії для мого Інстаграму не зробить. А як інакше
довести кожному зацікавленому, що я там був і що моє життя цікавіше за його.
— Ви вже в аеропорту?.. — більше стверджував, ніж за-питував малознайомий голос з італійським акцентом.
— Що?
— У вас літак на восьму тридцять, ви вже реєстрацію
пройшли?
Я намагаюся зосередити затуманений залишками чо-тирьохгодинного сну погляд на екрані, вже передбачаючи, що побачу. Сьома п’ятдесят ранку. І я в повному…
— …в готелі. Мені навіть квитки не надіслали.
Нескінченно довгі секунди і тягуча темна мовчанка ви-тікає з динаміка мого телефону. Навіть мурашки, що струн-ким маршем пройшлися по моєму хребту, вже повмирали
від психологічної перенапруги.
— Очевидно, мені ще тільки доведеться насолодитися
видами Лондона, — видавши натягнутий смішок, хоч якось
заповнюю тишу.
— Збирайтесь і якомога швидше до аеропорту. Я на-дішлю новий квиток.
Лондонський автобус прорізає квартали однакових
у своїй педантичній упорядкованості вуличок, коли мене наздогнав імейл. Благослови, Господи, безоплатний роумінг.
«Твій квиток. Лондон / Хітроу — Нью-Йорк / JFK. 09:50».