щось ти таки винесла з наших стосунків, дорогенька. Неда-ремно стільки разів з тобою це виробляв». Кайла бере офіцера за руку і відводить кудись за кадр. Відео обривається.
«Вона так увесь вечір до нього чіпляється» — прихо-дить наступне повідомлення і забиває останній цвях в труну
цього Франкенштейна, що я здуру думав оживити.
144
Та чим узагалі в дідька займаюся? Про що взагалі думаю? Це ж я її кинув, я все закінчив, а тепер і далі буду страж-дати, як чотирнадцятирічна дівчинка?
— Комусь тут серце розбили? — питає Марі, і її голос пройнятий іронією. Мені хотілося закричати. Але, зробивши над собою надлюдські зусилля, я награно розсміявся. Наче злодій у диснеївському мультфільмі. Поки
я тут вичищаю бісові рукомийники, вона трахається
з офіцерами. Та й чому б і не трахатись, врешті-решт?
Непогано влаштувалась, і молодець. Щасливого круїзу
і до побачення!
Марі подивилася на мене з подивом. Можливо, реакція
було не тою, на яку очікувала.
— Комусь мізки на місце вправили, — відповів. —
Тепер уже точно знаю, що був правий. Тепер — я точно
вільний.
«Дякую, Анрі, — пишу у відповідь. — Ти не уявляєш, наскільки полегшив мені життя. Знаєш, один мій пайсано
дуже точно описав життя тут одним влучним словом «кораблядство». На жаль, не знаю, як адекватно перекласти
його англійською. Та це й неважливо. А важливо те, що тепер я ним насолоджусь цілком».
— Марі, пам’ятаєш, я жартував, що спитаю номер Енн, коли прийде час? Жарти скінчились: час прийшов.
— А мені що з того буде?
— Я не втрачу розум і не з’їм тут тебе заживо.
— Заманливо. Але не думаю, що вона для тебе хороша
пара, — вона підійшла ближче, наче боялася, що в комірчи-ні нас хтось підслухає. — Вона занадто… як би сказати… до-брозичлива. Не думаю, що ти хотів би зустрічатись з такою
дівчиною.
Увімкнув відео і повернув до неї телефон.
145
— Ну й прекрасно. Хто сказав, що я шукаю пару?
Досить
Марі трохи скривилася, дивлячись на екран:
— Не треба так все обрубувати. Ви все ще знову
можете…
— Нічого там обрубувати, там все давно вмерло і згни-ло. Я його застрелив, полив бензином, спалив і закопав. То
ти даси номер?
— Добре-добре, Казанова. Тільки не кажи, що це від
мене. Вигадай щось: знайшов у телефоні, коли попросив в інтернет зайти, заплатив комусь, вкрав, підслухав, погрожував
розправою, якщо кабінмейт не поділиться, — що завгодно, але без мене, о’кей?
— А хто її кабінмейт?
— Не переводь тему! Залізай в це без мене, о’кей?
— О’кей-о’кей.
— Ти впевнений, що справді того хочеш?
— Вперше за довгий час на цій посудині.
«Hello!;) Не впевнений, що мене пам’ятаєш, але не хотіла би погуляти зі мною в Маямі?»,
«Хах, привіт. Пам’ятаю. Ти де мій номер дістав?»
«Скажу, якщо вийдемо погуляти».
«Марі дала?»
«Точно, стовідсотково, гарантовано, без сумнівів
не Марі».
«Зрозуміло. Вона точно дала мій номер».
«А тебе не проведеш».
І смайлик, аби не занадто агресивно. «Хай там як, роз-повім всю правду і здамся до відповідних органів правопо-рядку, якщо вийдеш зі мною погуляти. Я пригощаю».
Відповідь надійшла не одразу. Енн трохи поламала-ся, понапускала на себе поважності, але врешті погодилася.
146
Того ж ранку я чекав біля крю-офісу. З’явитись вона
повинна була ще п’ятнадцять хвилин тому, але на горизонті
не видно було нічого, окрім розчарування.
«Зустріч відміняється?»
«Вибач, — відписала вона, — Тільки закінчила. Якщо
хочеш, можеш підійти до мене. 3345 — номер кабіни».
Доволі швидко, подумав, спускаючись сходами. Знай-шовши потрібний номер в ряду десятків однакових дверей, я постукав. Тиша. Постукав ще раз. Тихе шарудіння по той
бік тривав кілька хвилин, і ось Енн причинила двері. Тонка
смужка жовтуватого електронного світла вихопила смугляве
тіло з темноти. З одягу на ній було тільки спіднє.
— Хочеш зайти? — позіхаючи питає вона.
Аж занадто швидко, думаю я, і замість відповіді на її питання, яке насправді навіть не питання, просуваюсь у тонкий
лаз причинених дверей.
Я стою перед нею, майже роздягнутою, в напівтемряві
і по-дурному посміхаюсь.
— Скільки тобі років?
— Достатньо, аби зробити щось типу цього, —
приобіймаю її і цілую в губи. Вона не відсторонюється, але
й не відповідає. Так, це вже занадто.
— Але насправді? Скільки? — повторює питання, щойно наші губи відсторонюються.
— Двадцять п’ять.
— Такий молодий, — шепоче.
— А тобі скільки? — питаю я, намагаючись розгледіти
виблискуючі в темряві лінії її стрункого тіла. Вона дивилась