на мене, чомусь сумніваючись.
— Двадцять сім, — повільно смакує ці слова, як десерт, що спробувала вперше.
147
— Ну от і прекрасно, — відповідаю і знову наближа-юсь до її губ. Відчуття, наче Енн лише терпить мою присутність. Я відпускаю і відступаю крок назад. — Вибач, якщо
це занадто. Якщо тобі некомфортно, я краще піду…
— Ні, можеш залишитись. Якщо дійсно хочеш.
Дивлюсь на неї і намагаюсь прочитати думки на сяю-чому в напівтьмі світильника обличчі. Я щойно поцілував
її — двічі, а вона реагує так, наче розмовляємо про погоду.
— У мене дві з половиною години брейку.
— Якраз вистачає, аби доїхати до центру, погуляти і по-сидіти в кав’ярні.
Вона задумливо вдивляється в мої риси, наче поки спав, на обличчі хтось рівним почерком вивів загадки, і зараз вона
намагається розгадати, хто, бляха, має доступ до фломастерів і мого обличчя, поки я сплю. Особливо, до фломастерів.
Але загадок бути не могло. Більшої ясності намірів у цій
чотириметровій кабінці годі було й шукати.
— Добре, давай тільки я одягнуся?
— Не проблема, почекаю. Чесно кажучи, так мені куди
більше подобається.
— Ще б тобі не подобалося, — відповіла вона і усміхнулась. Її яскраво-білі, наче з реклами «Лакалут», зуби ви-блискували в сірому просторі.
Ми вийшли з її кабіни за хвилин п’ять і вирушили
до гейту, виходу з корабля.
— Ваш ламінекс і I-95, — механічно говорить філіппін-ка на виході, поки простягає руку до моєї супутниці. Та розгублено дивиться на мене.
— Ой, я забула, — тихим, злегка переляканим тоном
прошепотіла нова знайома.
Десятки шкільних учителів в унісон, єдиним потоком
лунали із минулого, доносячи одну безсмертну фразу. Споку-148
са сказати її була завелика. Але на кону стояло забагато, тому
я лише посміхнувся і відповів: «Не страшно, давай повернемось і візьмемо».
Чесно кажучи, я не знав, на що себе підписував, пропо-нуючи. Просто прикривався кращою версією. Стандартна
акція для перших трьох побачень. Проте вся гра дуже швидко закінчується, коли така кількість гребінців, шампунів, пар-фумів, пігулок, шоколадок, біжутерії, косметики невідомого
мені призначення, розкиданих чайових, документів, папе-рів, меню, телефонів (навіщо дівчині три телефони, я навіть
замислюватися не хотів), зарядок від них, навушників, зарядок від навушників та більше й глибше розширяючись —
купа цього мотлоха випадала з її шухлядок, з-під ліжка, з ко-робок у шафі і навіть під матрацом. Боже, скільки мотлоху
дівчина може засунути на чотири квадратних метри площі, думав я, заворожено спостерігаючи, як вона раз за разом пірнає в цей океан речей. І з кожним разом вона наче згадує, куди поклала потрібне, пірнає в якийсь дальній кут. Десятки пластмасових, металевих та паперових виробів, переважно китайського виробництва, видають характерний шелест, поки маленькі ручки розгрібають їх на різні боки. Вона невдоволено виплескує своє «тцццц» (зовсім як Марі, подумав у той момент) і пірнає в інший бік.
Так продовжується хвилин п’ятнадцять. Уже й не віри-лось, що ми кудись виберемось.
У принципі, до того моменту я взагалі вже ні в що не вірив і був не впевнений, чи ще чогось тут хотів, а тому поду-мував запропонувати їй зустрітися наступного разу і відклас-ти цей задум на коли-небудь, на ніколи.
«Тут! — вигукнула вона і підняла над собою потрібні
документи, захекано, важко переводячи подих, з останніх
сил вирвавши перемогу з цього хаосу. — Ну що, пішли?»
149
— Пішли, — я оглянув кабіну. Після того як вона
силою повпихувала всі ці гори речей назад, мені аж не ві-рилось, що така сила-силенна речей тут і справді могла розміститись. Якась просторова ілюзія, не менше.
Дзвінкий гуркіт дверей, що зачинялися, наздогнав нас уже
десь посередині коридору.
Ми як могли спішили до виходу, коли вона різко зупи-нилась і подивилась на мене, наче позаду був маніяк із фільму жахів, присутність якого відчуває, але до останнього бо-їться озирнутись, аби підтвердити свої передчуття. Проте
і не зробити цього не може. І ця її невизначеність лякає і роздирає із середини.
«Я, здається, I-95 взяла, а ламінекс усередині забула».
Нічого не відповівши, я за руку відвів її до крю-офісу.
Ми зробили копію електронного ключа, повернулись назад
до кабіни, забрали ламінекс. Чекай, поставив я ногу в отворі дверей. — Ти все взяла? Ламінекс? I-95? Біблію?
Вона винувато посміхнулась: «Так-так, все»
— Точно?
— Точно, кажу ж, — відповіла вона і потягнула
за руку. — Пішли.
Я захопив рюкзак з камерою та грошима, і ми таки
вийшли під палюче сонце Маямі. До кінця перерви залишалася ще година сорок хвилин, що для першого побачення, якщо це можна було так назвати, було не так уже й мало.