Я викликав нам убер і ми попрямували до центру.
Даунтаун являв рівно те, що я собі і уявляв: район, уси-паний пальмами, діловими кварталами і старбаксами, наповнений гомоном автомобільних сигналів і безпечними розмовами пішоходів.
Ми гуляли від однієї більш-менш красивої будівлі до іншої, вона відкрито позувала, трохи вульгарно крутячи стег-150
нами, та сміялась — тобто робила майже все те, що я від неї
тоді й хотів.
Під кінець ми зайшли в Старбакс зі скляними стінами
і сіли біля виходу. Я ніс усілякі нісенітниці, що не мали особливого значення, вдесяте переповідаючи свою біографію, приправлену затертими до дір жартами, що за півтора року
перебування на кораблях склалися в повноцінний монолог, який видається майже автоматично, поки я думаю над дійсно важливими речами: о котрій годині краще покласти уніформу в пральню, аби знову півгодини не очікувати в черзі, і в якій половині дня лягти спати. А рукою в цей час обережно погладжую Енн трохи нижче талії.
Вона п’є свою каву і спокійно підтримує розмову, ніяк
не реагуючи на мою нахабність, але й не відсовуючись.
«Хочеш зробити спільне фото?» — раптом питає моя
пара і дістає телефон.
Наводить на нас фронтальну камеру і натискає кнопку.
В той самий момент цілую її в щоку. Енн усміхнулась.
— Ну що ти робиш? Я хочу гарне фото, — муркоче
вона, заглядаючи мені просто в очі.
— Добре, зрозумів.
Вона навела на нас камеру ще раз і знову натиснула
на клавішу. І я поцілував її в губи.
— Останнє фото відправ мені в WhatsApp, гаразд? —
воно мені подобається найбільше.
Таксі довезло нас до лайнера за десять хвилин. Рівно
стільки й залишалося до кінця її брейку.
— Ну що, побачимось? — спитав її, обіймаючи на прощання. — Чи ти надала б перевагу ніколи не вітатись, якщо
перетнемося десь у коридорі?
— Ти знаєш, де мене знайти, — повільно промовила
вона, і поки не встиг додати щось на мою думку «дотепне», 151
побігла до своєї каюти, щільного графіку і океану незрозумі-лих мені речей, розпиханих по десятках шухлядок.
Я піднявся на восьмий поверх, до крю-бару і басейну, відчуваючи себе людиною, яка щойно виконала гарну роботу. Захотілось затримати цей момент. Точно — затримати.
Зроблю фотографію на поляроїд.
Стоп. Поляроїд…
Кількома стрибками долаю вісім поверхів сходинками, ризикуючи переламати собі все, що тільки можна, і залітаю
до кабіни. Двічі перериваю кожен її кут — так само, як Енн
за кілька годин до того. Ніколи не думав, що коли-небудь
буду радий мініатюрним розмірам помешкання.
Так, треба зупинитись і подумати. Варіантів два: перший — залишив рюкзак десь посеред вулиці. Тоді прощавай
фотоапарат і ще десь тисяча доларів чайових до нього. Або
варіант другий — забув його в Старбаксі. У такому випадку
поки що є шанс не перетворити гарний день в один із най-гірших. Хоч шанс доволі примарний.
От його і перевіримо, сподівався я і, схопивши документи, понісся на вихід. Дорогою, зовнішнім боком корабельного існування, проношуся повз мексиканський бар супервайзера, чіпляючи його рукою. «Ой, соррі», — швидко
проторохтів і приготувався вже продовжити свою стоме-трівку до передчасно замовленого таксі, коли помічаю знайоме обличчя. За його спиною, тримаючи за руку, ховається
Кайла та надзвичайно зацікавлено розглядає фарбу на об-шивці лайнера.
«Так, для цього все одно немає часу». Я ще раз буркнув: «Sorry for interrupting», — і полетів далі. Таксист так
вдало чекав мене біля самого входу до порту. Wi-Fi тут уже
не ловив, проте я завчасно зробив скрін даних, а тому знайти чорний позашляховик великих труднощів не викликало.
152
— How are you, son? — питає підстаркуватий водій
найбільш невизначеним американським англійським, який
лишень випадало чути. Він з однаковою можливість міг бути
як американцем, так і мігрантом, що з часом таки зміг вишко-лити характерний акцент, проте характерним місцевим так
і не обзавівся. Живе уособлення курсів Пімслера по американському англійському.
— How’s my day? To be honest … — я вдихнув повні
груди охолодженого кондиціонером повітря. І з видохом
мене понесло. — Не думаю, що і дня було б достатньо розповісти, але таки спробую. І я почав викладати незнайом-цю за кермом усе. Наче розриваючи цю яму останніх місяців
мого життя, метр за метром проходив археологічні нашару-вання: від зовсім тонких і свіжих — втраченої сумки з тисячею доларів і камерою, трохи дивного першого побачення, відео, що надіслав Анрі, — тут водій подивився у дзеркало заднього виду і, чи то співчуваючи, чи то підтримуюючи, покивав. А я все не зупинявся — копав і копав далі, витягуючи з-під часу кістки минулого. Останній розрив, мої ревність та відчуття покинутості, що до нього привело, перший