розрив, ось уже дістався до нашого знайомства, втраченого
багажу, вильоту і нарешті неосяжного, невираженого, навіть повністю неосмисленого суму за батьком, за Добросла-вом, за будинком, за вічними ремонтами, за гавкотом нашої
вівчарки, коли хтось проходить повз, за сирістю і п’яним
одкровенням вечірніх розмов у літній кухні, за стадіоном, за невпевненим кивком голови при зустрічі з незнайомцями
із припорошеними часом рисами друзів дитинства, за відчуттям належності, за днями народження, за… дідько! Та скільки ж ми їдемо до цього Старбаксу?!
Я подивився на годинник: минуло майже сорок хвилин. За сорок хвилин нещасному таксисту, що всупереч
153
власній волі грає роль психолога, виклав усе життя за останній рік. Щось таке важке для мене і непідйомне вмістилось
у сорокахвилинний потік свідомості. Аж смішно. Для нього, напевно, я не більш ніж ще один міський божевільний.
Для себе — маленький хлопчик, який щосили біжить від со-баки, панічно шукаючи хоч якогось порятунку. І коли дивом
встигає заскочити на дерево до того, як на шкірі зімкнуть-ся білі ікла, він, сидячи на вершечку, вперше наважується
озирнутися назад. Аж тут він усвідомлює, що весь цей час
тікав від чихуахуа.
Нарешті помічаю, що ми вже деякий час стоїмо.
— Давно ми приїхали? — питаю у таксиста.
— Хвилину як. Не хотів тебе переривати.
— Ааа… дякую. Зараз повернусь. Якщо рюкзак там, заплачу вдвічі більше.
Вилітаю з автомобіля і одним махом долаю сходинки, яких цього разу, здається, значно більше, вриваюсь до кав’яр-ні. І не вірю своїм очам. Минуло близько години, а рюкзак
все ще там, де я його забув. Злегка тремтячими руками відкриваю — гроші та камера також на місці.
«God bless America!» — на радощах волаю, піднімаючи рюкзак над собою, наче Роккі після дванадцятого раунду
боротьби із долею. Оточуючі навіть не озираються. Мабуть, подібні епізоди та галасливі незнайомці для них не новина.
Америка все-таки. Чого тут тільки не побачиш.
З високо піднятим над головою рюкзаком я повертаюсь до таксі. Мій півгодинний психолог дивиться на мене
і усміхається.
— Скільки я вам винен?
— А скільки ти хочеш заплатити? — питає таксист, і мені здається, що він насправді російськомовний. Кілька разів я вже зустрічав таких — тих, хто намагається роз-154
чинитись в американському способі життя і навіть при зустрічі з колишніми співвітчизниками на поспішає видавати
своє походження. Навіть навпаки, таяться ще більше, поки
не пройде небезпека бути викритими.
Пряма протилежність персонажів із Брайтон-Біч.
Я дивлюсь у дзеркало заднього виду. Він дивиться
на мене. Навіть якщо так, російською я зараз хотів би говорити менше за все. Можливо, я правий, можливо — ні, але
яка зараз різниця? Усе ж таки я обіцяв.
Дістав з гаманця сто дев’яносто чотири долари і пере-даю йому — рівно така сама сума, що віддав таксисту, який
довозив мене з аеропорту Кеннеді.
Робимо повне коло, відмотуємо до самого початку і по-чинаємо заново.
Час таки подивитись униз і злазити з цього дерева.
Глава 19
Не тільки ти можеш грати в цю гру. 13 грудня
Наші стосунки з Енн розвиваються якось стрімко.
Я би сказав, аж занадто стрімко, враховуючи, що стосунків
я ніяких і не планував. Наступного ранку я вже був у її каюті, приніс солодощів та кави і останні години мого робочого часу провів у її ліжку. Подібним чином ми проводили кожен наступний день близько тижня. Сусідка її майже не жила
в каюті, а тому часу у нас було достатньо. Енн терпіла мою
присутність, дозволяла цілувати і торкатись себе, пестила
мене руками, але далі цього ми не заходили.
— Я тобі насправді не подобаюсь, чи не так?
— З чого ти взяв? — сонно відповіла вона і притисла-ся спиною трохи ближче.
155
— А хіба не очевидно? Ти ніколи першою не пишеш, не телефонуєш, не приходиш. І що головне, не відповідаєш
на мої поцілунки, дотики і…
— І не даю тобі? Того переживаєш? Що у нас немає
сексу?
Я не встиг відповісти, як у кабіну постукали. Енн злізла
з ліжка, натягнула спіднє, прикрила шторку і причиниладве-рі. Темряву розрізало тонким ножем штучного світла.
— Можна ввійти? — голос високого філіппінця, що працює в крю-месі, лунав по той бік.
— Ні, вибач. Вона не тут. — відповіла Енн, і в тонкій смужці світла я побачив, як вона поглядає