на мене. — А я зайнята.
Не дочекавшись відповіді, вона зачинила двері. Вона
стурбовано заглядала в телефон і мала якийсь напружений
вигляд. Хлопець ще стояв під дверима деякий час, важко
наповнюючи тишу своєю присутністю, і, напевно, вирішив
випробувати удачу наступного разу. Тож він пішов, а я зліз
з ліжка і почав одягатись. Досить цього фарсу.
— Куди ти?
— Мені краще піти.
— Але в мене ще є час.
— Той хлопець буде радий з тобою його провести, —
відповів я, натягуючи штани.
Енн мовчки зістрибує з ліжка і опиняється впритул
до мене. Її губи лише на кілька сантиметрів нижче за мої.
— Упевнений, що не хочеш це зняти? — шепоче вона, поки її пальці повільно розстібають блискавку моїх джинсів
і ніжна долонь впевнено огортає її вміст. Дихати стає важко. Енн повільно наближає свої губи — так, аби я міг відчувати її гаряче дихання. — Я не хочу його, я хочу тебе… тут.
Її рука рухається все швидше і швидше.
156
— Скажи, — продовжує шепотіти вона, і я відчуваю
лоскіт її дихання на губах, — скажи, що любиш мене.
— Я…
Я відчуваю, що зараз не витримаю.
— Скажи, що любиш і я тобі віддамся тут і зараз. Просто скажи…
— WHAT THE FUCK?!
До кабіни вривається коридорне світло, на секунду
осліплюючи мене. «Que mierda?!» — крик вибухає вже
в кімнаті, відбиваючись від кожної стіни тисячами уламків
до болю знайомого голосу. Останнього на цьому кораблі, який хотів би зараз почути.
Інстинктивно витираю очі, сподіваючись, що мені
це привиділось. Але ні. У відчинених дверях з речами в руках стоїть Кайла. Позаду неї, притримуючи за плечі, — той
самий офіцер. Він, як і я, явно не знає, що робити і куди дивитись, аби тільки не на нас. Ніколи я ще так не ненавидів
маленькі розміри цих кают. Куди б він не дивився, все одно
у полі зору були ми.
— Que mierda?! — повторює Кайла. Вона, на відміну
від свого супутника, зовсім не соромиться дивитись просто на нас.
— Щось хотіла? Ми тут трохи зайняті, як бачиш, —
спокійно відповідає Енн, не витягуючи руку з моїх штанів. —
Вона вочевидь насолоджується ситуацією, насміхаючись
з Кайли та буквально тримаючи мене за причинне місце. —
Сталося що? В кабіні мого колишнього виявилось занадто
нудно, і ти вирішила розважити себе видовищем?
— Andale a la mierda! — лише прошипіла моя колиш-ня і зі всієї сили гупнула дверима. Коридором рознісся гул
її злості та швидкі кроки, що виносили її подалі з мого життя. Офіцер, наче тінь, рухався за нею.
157
Шторм пройшов так само швидко, як і розпочався.
Ми знову залишились одні в дзвінкій тиші.
— Нічого не хочеш розповісти? — питаю, отямлячись.
Енн мовчала і дивилась на двері.
— Зрозуміло.
Я натягую залишки свого одягу, після чого повільно зачиняю за собою двері.
І чого я очікував? Намагався використати її, аби забутись. А в результаті використали мене. Тьфу ти! Навіть думати про це не хочу. Чому продовжую цим займатись? Чому
витрачаю час на чорт зна що? Краще б спав більше. Я рушив
до своєї каюти, аби провести час за найкращим, чим можеш
зайнятись на кораблі, — сном.
Вночі я знову відмивав стіни белбоксу. Марі мовчала.
Напевно, все вона знає. Ну і добре. Розказувати щось хоч
не доведеться. Ми закінчили роботу о четвертій, і я пішов
на відкриту палубу подихати свіжим повітрям і побути самому. Але щойно опинився сам, відчув гостру необхідність
поговорити. Побути з кимось за межами цих металевих стін.
Задзвонив телефон. З мачухою спілкувався частіше, ніж з батьком, і вже автоматично почав розмову зі звичного
«Привіт, у мене все нормально, як ти?», та замість відповіді
з телефону почулося лише тихе схлипування. «Марк, батько… його бригада під Бахмутом… він…» і за секунду слова
розбились і розпливлись у незв’язну кашу з ридання та звуків, що нагадували його власне ім’я. Звуки проходили крізь
мене і йшли далі, в пустоту океанічного світанку, що здається назавжди розділяє нас із мамою.
Я намагався оставити якісь питання, відповіді на які вже
не здатен почути чи зрозуміти. У вухах лунав дзвін. Все буде
добре, передай бабусі й діду, що я їх люблю. Бережіть себе…
як закінчу, ще передзвоню…» — відповідає хтось моїм голо-158
сом. Сам я того зробити вже не міг. Тому що вже сидів у робочому коридорі чотирнадцятого поверху і беззвучно плакав.
Що зі мною не так? ЩО ЗІ МНОЮ НЕ ТАК? ТА. ЩО.
В ДІДЬКА. ЗІ. МНОЮ. НЕ. ТАК? Нічого по-справжньому
не вмію, окрім як язиком чесати. Ні в чому по-справжньому
не розбираюсь. Нема нічого такого, що міг би запропонувати