Двері зачинилися.
— Вибач, це нечесно стосовно тебе, — прошепотіла Енн у моїх обіймах. — Бачив її? Тепер вона точно не повернеться. А якщо навіть повернеться, зробимо це ще раз.
Без презервативу.
— Ну ти й збоченка! — розсміявся я. — Ти хіба
не боїшся?
— Кайли чи сексу без захисту?
— Обох. Для нас це рівнозначно небезпечні речі.
— Багато честі для тієї… — Тут вона протяжно позіх-нула. — Не боюсь я її. Та й тобі чомусь довіряю. А завагітніти все одно так просто не можу, навіть якщо й захочу. Колись
дуже довго намагалась. А якщо і залечу, то й добре, я давно
вже готова. — Вона запнулась, кинувши погляд на мене. —
Не зараз, звичайно. Просто у більш близькому майбутньому.
Її дихання стає все спокійнішим, переходячи в розміре-не ледь чутне сопіння. Що я щойно почув і що мені з цим
робити?
165
Глава 21
Посуд для наших дорогих гостей
Вони прийшли неочікувано. Офіцери зрідка приходять
у рум-сервіс. Настільки зрідка, що, я би сказав, ніколи. Зазвичай це рум-сервіс, як на мене або як на Мігеля, тихо, наче
корабельні пацюки, крадуться між офіцерськими каютами
та стукають у захищені електронним замком камери та чорт
знає ще якими методами.
Але ось вони були тут — у тихому ненависному і водночас такому рідному, виблискуючому металевим неприродним
світлом приміщенні, обставленому рядами металевих стела-жів із тарілками, склянками, келихами, кухлями і тисячами
видів іншого столового начиння, а крім того, їжі та напоїв, які я, як і будь-який працівник рум-сервісу, не упустив можливості покуштувати.
Як би там не було, вони були тут. Порушували мою
меланхолійно-розмірену ідилію, оповиту шумом посуду, що мився, стукався, розбивався, та веселими криками людей, з якими я провів кожен день останніх чотирьох місяців свого життя.
Зараз тут незвично тихо. Чулися тільки самовдоволені, злегка сп’янілі голоси офіцерів. Очевидно, когось вітали
чи то з днем народження, чи то із закінченням контракту, що врешті майже те саме. Працівники белбоксу ж причаї-лись, очікуючи, поки ті заберуться звідти і володіння їх ро-бочим і життєвим простором, і розмірений стук посуду, що переплітається з веселим викриком «Мяу» або іронічним «trough it over the board» — стук самого серця белбоксу — знову повернеться до їхніх рук.
Але найгірше тут було навіть не це.
166
— WTF is he doing here? — спитав я у Марі. Сенсу
в цьому питанні було небагато, адже вона так само як і я щойно повернулась із комірчини. Знати вона про їх появу звіс-но не могла.
— Оооу, хтось до сих пір ревнує?
— Нема до кого ревнувати. Просто менше за все мені
хочеться бачити тут цю італійську пику.
«Гаразд, є ще одне обличчя, що його мені хотілося б бачити ще менше, — подумки поправив себе я. — Але
про це краще не згадувати».
У цей самий момент предмет нашого діалогу глянув
просто на мене. Невже почув?
Ну і хрєн з ним. Хай чує, так навіть краще, думав я.
«Кацо!» — італієць поманив мене рукою.
«Me?» — показуючи на себе пальцем, здивовано пе-репитав я.
— You, you, — перекривляючи мою реакцію, повторив
він. — Там позаду хтось ще стоїть?
Цікаво, а що буде, якщо вдарити офіцера? Одразу спишуть чи ще на зарплату оштрафують? Якщо тільки спишуть, то навіть добре. Повернутися сюди вже точно не зможу, роз-мірковував я. Десяток італійських очей усіх кольорів весел-ки з цікавістю за мною спостерігали.
— How can I help you? — спитав. Уперше без робочої
посмішки. Дівчинка з аеропорту Хітроу не схвалила б. Клі-єнт завжди заслуговує на посмішку. Навіть якщо спить з твоєю колишньою. А ти спиш з його.
— Слухай, я тебе знаю?
— Навряд чи, — відповів я. — Особисто ми точно
не перетиналися.
— Хіба? — запитав офіцер і зобразив награно-задумливий вигляд. — Хм… а я от впевнений, що десь вже тебе бачив.
167
— Можливо хіба що чули.
Він злегка нахилився в мій бік і примружився, читаючи
бейджик: — Маааарк, вірно?
Пролунали стримані смішки деяких офіцерів, проте більшість присутніх лише, не розуміючи, спостерігали
за сценою. Хтось дискомфортно розкашлявся і голосно про-чистив горло.
— Марк. Так-так, десь чув це ім’я. Ах, так, від нашої
спільної знайомої. Хоча тепер вона повторює зовсім інше.
Він підморгнув мені і широко посміхнувся у свої аж занадто білі тридцять два зуби, ЯКІ ЗАРАЗ, СУКА, ВИБ’Ю!
Чиясь рука міцно вхопила мене за плече. Мігель.
— Вибачте, сеньйори, але нам треба повернутися
до роботи. Вам принести що-небудь прохолодного до їжі?