Бажаєте коли, спрайту, соку, айс-ті? — заговорив він, наче попереднього діалогу не відбувалося. На мене він навіть і не дивився, лише міцно тримав за плече.
Більшість з присутніх тут же перемкнулися на іншу
тему, зробивши свої замовлення. Лише тоді Мігель повернувся до мене.
— Принесемо склянки для наших дорогих гостей із чотирнадцятого поверху.
— Але ж, Мігель, на чотирнадцятому поверсі немає
склянок… — я запнувся. — Там лише кухня і… туалети. Мігель мовчки крокував коридором і голосно сміявся очима.
А може, то була лише гра світла.
Ми дивилися на офіцерів, що пили свої напої, і я думав, що ніколи в житті не буду користуватися рум-сервісом.
І сім’ї своїй забороню. І друзям друзям, із якими подорую, також. А ще я думав, що може мені й не таланить з коханням, але з людьми, що мене зараз оточують, зможу пережити що завгодно.
168
Я дедалі більше запитую себе, чому на кораблі, чи в Одесі, чи в Нью-Йорку, Квебеку, Халіфаксі чи хоч в Доброславі — в будь-якому кутку цього різнобарвного божевільного
будинку, де не візьми, шукаю того, хто дасть мені якщо не любов, то хоча б імітацію прихильності, аби тільки не виконувати цю важку роботу — любити себе самого.
Може, в тому і корінь більшості моїх та їхніх проблем. Може в тому і корінь кораблядства. Страх роздивитися, по-справжньому роздивитися себе — того, хто завжди в думках — сталий, неосяжний і недосліджений, який
сам про себе все розуміє і не потребує доказу, наче пейзаж, на якому розвивається внутрішнє життя. Роздивитися і спитати, чесно спитати себе: подобається мені те, що бачу? Думаю, багато хто не зрадів би відповіді. Боюся, серед цих багатьох можу бути і я.
— Кому ти там посміхаєшся? — вириває мене з розду-мів Марі. — О Боже, може вже досить? Ти намагаєшся весь
корабель підчепити?
Чесно кажучи, я й не усвідомлював, що посміхаюсь, поки вона не заговорила. Говорила вона таки часто, що в принципі мені подобається, але після того, як Анрі
покинув рум-сервіс і під протекторатом свого бойфренда
став працювати хостес, говорила вона тепер тільки зі мною.
Оскільки кількість діалогів збільшилась, а їх інформацій-на наповненість залишилась на попередньому рівні, слухав
я її тепер удвічі менше.
Нарешті я зрозумів, у чому проблема: останні секунд
тридцять я посміхався індійській дівчині з охорони. Дівчина спочатку здивовано дивилася на мене, потім почала посміхатись у відповідь.
— Даремно я тебе відмовляла від Енн. Ти такий самий, як вона. Ви, серби, всі такі.
169
— Скільки тобі казати, я — не серб, я — українець.
— А тут різниці немає: що серби, що українці. Була
я з одним українцем, точно такий самий…
— Що-о-о? Ти була з українцем? Де? Коли я це пропустив? Я його знаю?
Не дуже вірилося, що вона й справді зустрічалась з кимось з «пайсано», але цікаво послухати, що вона може
наплести. Наш стиль життя робить такі історії цінни-ми самі по собі. Без необхідної прив’язки до об’єктивної
реальності.
Але замість відповіді вона тільки закотила очі:
— Я не як ти, Кайла чи більшість з цих бабалу. —
Вона обвела пальцем крю-мес. — Не роблю свої стосунки
предметом суспільного багатства. І тобі цього не дозволю.
А ти би зав’язував. Я знаю, що ти і Енн натворили. Перестав
би ганятись за Кайлою, нічого доброго це не принесе…
— Причому тут вона? Наче я знав, шо так вийде. Між
іншим, могла б і попередити, що вони разом живуть!
— Я тоді ще не знала.
— Зручно. Коли це потрібно мені — нічого не знаєш.
А як Кайлі, Енн, чи ще-комусь — то будь-ласка, розпишіть-ся. Тут вони в мене вже сидять! Я собі ще з десяток таких
на цьому кораблі знайду!
— Тссс… Аа, — видала характерну відповідь Марі. —
Це що, змагання по твоєму? Виграє той, хто болючіше зробить та більше з ким переспить?
— Ні, Марі, це не змагання. Швидше п’яна бійка
в крю-барі. Виграє той, хто в кінці все ще на ногах і зможе
без огиди подивитися в дзеркало.
Марі мовчки встала, зібрала свої тарілки, залишки їжі
та напоїв і попрямувала в бік виходу. Відійшовши десь на два
метри, вона зупинилася біля дверей, повернулася до мене
170
і сказала: «Даремно я тобі дала номер, даремно. Тобі не дівчина потрібна, а психіатр».
Я хотів запитати, чи є в неї знайома красива психіатор-ка, але вона вже зникла за дверима.
Мій графік продовжує потрохи пожирати мене живцем, поки я перетравлював останні потрясіння. О 20:30 починав
працювати, о 00:00 — годинна перерва, після якої сім годин
минують у намаганні встигнути все, що навалили на нас не-досяжні очікування нашого супервайзера. І так день у день —
без вихідних і будь-яких перемінних.