За півгодини до кінця робочої ночі я якнайшвидше завершував свої обов’язки і, поки Даян не помітив (або вдавав, що не помітив), звалював у кабіну до Енн. Ми проводили останні кілька годин перед її брейком обнімаючись, досипаю-чи або займаючись речами трохи цікавішими.
Проблема лише в тому, що сексу більше немає. Життя — доволі іронічна сволота. Після всього, що ми накої-ли, коли Енн уже готова на все, я втратив будь-яке бажання.
І її це наче тільки більше розпалює. Можна сказати, прокинувся спортивний інтерес.
— У тебе хоч секс до мене був? — важко зітхає після
двадцятихвилинних намагань мене «завести». У відповідь
лише істерично сміюсь. Якби в каюті був ілюмінатор, з радістю в нього зараз стрибнув. Закінчив би все в кращих традиціях Мартіна Ідена.
— Сама як думаєш? Ти ж із моєю колишньою, так би
мовити, дуже близько знайома. Йди до неї і спитай. Вона
і участь брала і спостерігачем встигла побувати, дасть тобі
максимально розгорнутий відзив.
— Із нею такого не було?
— А це важливо?
— Відповідай.
171
— Такого — ні.
У темряві її кабіни я бачив лише оголений силуєт, але
відчував, як вона свердлить мене очима, рукою стискаючи
мій безвольний орган.
— Тоді може… ти себе винним перед нею почуваєшся?
Я мовчав.
— Може, повернешся до неї і ще раз спробуєш?
А якщо вийде? — Вона стиснула руку сильніше. — А може
ти мене просто не хочеш?
— Не втрачай розум. — Я дивився в темряву, де за моїми відчуттями повинно бути її обличчя, і намацавши рукою
щоку, наосліп поцілував. — Справді хочеш, аби це зробив?
— Ні, звичайно. Але тобі треба розібратись у собі.
— Вона мені вже точно в цьому не помічник. І повертатись точно нікуди не буду. Минуле повинно залишатись
там, де воно є. Якщо мене чогось життя навчило, то цього.
Енн трохи ослабила хватку. Я видихнув. «Це що, — подумав, — я пройшов якийсь психологічний тест? Ще трохи, і ця дівчина візьме мене за яйця. Буквально».
— Якщо не Кайла і не я, що ж тоді не так?
— Думаю, я сам. Неправильне харчування, недосипан-ня і все це корабельне життя. Сектор приз на барабані —
коник нікуди не їде, літачок не злітає. Ти повинна розуміти, що, можливо, навіть близькості у нас вже не буде зовсім.
Хочеш, давай розійдемося. Я все зрозумію.
Щойно промовив ці слова, одразу відчув полегшення.
Наче зняв зобов’язання перед самим собою. Зробити щось зараз я все одно не в змозі, як би Енн не старалась. І чим більше
вона старалась, тим більше її шкода. І навіть гірше: шкода самого себе. А це почуття ніколи мені нічого гарного не обіцяє.
Згадався дві тисячі дев’ятнадцятий. Морозний грудне-вий ранок. Я розплющую очі. В голові прохолодна ясність, 172
незважаючи на те, що напівживим доповз до ліжка о годині
третій, і всі попередні події огортає загадковий димок алко-гольної інтоксикації. Повільно спускаю ноги з ліжка і, дивлячись на гілки дерев, що схожі на тонкі лінії розлитого по склу
чорнила, пірнаю в домашні капці. Щось не так. Замість руху
вгору моє тіло летить у зворотному напрямку, все ближче
і ближче до землі.
Бам! І ось я лежу, розпластавшись на прохолодному лінолеумі своєї кімнати і розглядую візерунок. Ніколи раніше
не доводилося розглядати візерунок лінолеуму.
Цікаво, і що ж це має бути? Здається, за задумом вироб-ника візерунок має нагадувати дерев’яні дошки. І тут я відчув дивну душевну близькість. Не до візерунку — до абстрак-тного дизайнера, до того незнайомця, що все це створив.
Хтось же їх проєктує, ці візерунки на лінолеумах, хіба не так?
Ми би з цим «кимось» навіть могли би стати друзями.
Врешті він зовсім такий, як я. Живе своїм життям, має, напевно, якісь мрії, в перервах між сном, туалетом, проліта-ючими в один кліп ока вихідними та сварками з набридлою
за п’ятнадцять років жінкою, з якою не розлучився тільки
з почуття обов’язку перед дітьми, суспільством, обітницею, домом, іпотекою, компаніями з мікрозаймів, колекторами не-доброзичливого вигляду і взагалі всією тією фігнею, що на-крутила наша цивілізація за кілька десятків тисяч років свого існування.
І ось він волочить ноги на свій ламінатно-лінолеумний
завод, де ще один день приділить кресленню ліній різних
форм, товщин і розмірів, що в результаті складаються в подобу обробленої деревини, дорогого каміння чи будь-якого
іншого матеріалу — що тільки замовнику цієї шарашкіної
контори в голову зайде. І результат його роботи обманює
зір і гаманець, змушуючи на секунду відчути, що великий
173
шматок фарбованої резини, то насправді щось набагато краще, ніж низькопробний продукт для збіднілого пролетаріа-ту найбіднішої країни Європи.