Дивлюсь на годинник. Бляяяя! Звичайно ж, мій автобус пря-мує не до того терміналу. Доводиться виходити біля черго-вого «Hilton» і шукати таксі.
17
…Термінал. Біжу по білому мармуровому покриттю, що віддзеркалює проміння ранкового сонця. Річки людей
уже звично течуть навколо, їх тиснява і шум створюють сво-єрідну симфонію. Вдихаю запах кави та парфумерії, що змі-шується з ароматом чорного лаку на полірованих поверх-нях. І все це лише для того, щоб о 08:50 ранку за Гринвічем, коли чергове приємне обличчя з найфальшивішою посмішкою
у світі й найстереотипнішим британським акцентом позну-щалося з мене своїм «I am sooo sorry, but your gate is already closed» і відправило мене знову у Лондон на одному Богу
відомий термін.
Хоча… щодо Бога, я не можу бути впевнений. Не думаю, що він має якесь відношення до британських авіаліній
або круїзних кампаній. Враховуючи власний досвід, я більше схильний вірити, що підпорядковуються вони зовсім іншому хлопцю.
Так чи інакше, вже другий день стовбичу в Лондоні і не те щоб мені є на що скаржитися, все ж таки далеко
не найгірше місце, аби провести декілька зайвих днів. Проте сьогодні корабель відпливає з Нью-Йорка і якщо на нього не потраплю, то що робити далі — не маю ані наймен-шої здогадки. Благо, заворушилися щупальця гігантського
адміністративного монстра під назвою CREW TRAVEL
DEPARTMENT. У кращих традиціях лавкрафтівських жахів мені доводиться лише спостерігати наслідки його існування: десятки повідомлень, незнайомих імен та складних
граматичних конструкцій, які, в підсумку, сухою офіціозною
англійською промовляли одне й те саме: «We are working on it. Please, wait for further instructions».
Ну а я що? Я підкорююсь і чекаю. А поки чекаю, починаю замислюватись, наскільки сильно хочу потрапити на той
корабель. Та і взагалі, куди я хочу потрапити…
18
— У мене питання: чи повинен я буду щось платити
за пропущений рейс? — питаю у нового знайомого з італійським акцентом по іншу сторону континенту.
Драматична пауза. Нутром відчувається напруження, що випромінюють його працюючі транзистори. Часом дуже
важко віриться, шо ці імейли і телефонні розмови я справді
веду із живими людьми, а не з високорозвиненим штучним
інтелектом, на розробку якого компанія кинула черговим ін-дусам чергові декілька мільйонів, а зараз не тестує на деше-вій робочій силі.
Поки чекав відповіді, кінетоскоп у моїй голові на під-вищеній швидкості програвав мої пригоди в якості нелега-ла в Лондоні. Ось я тиняюсь лондонськими вулицями в пошуках притулку, ось мене всього такого підозрілого помічає
поліція, після чого йде сцена погоні в кращих традиціях
Скубі-Ду, швидкий перехід, у якому перед моїм здивованим обличчям, прокочуючись, зачиняються ґратчасті двері
тюремної камери. І ось мені вже й притулку шукати на треба. На найближчий час у мене і дах над головою, і безкоштов-на їжа тричі на день. Так собі картина. В топ-100 IMDB точно не проб’ється.
Звичайно, все було б не так. І я це розумію. Але коли
фантазія вже розігралась, зупинити кіномарафон надзвичайно важко.
— Ні-і-і… нічого платити не потрібно.
Я видихнув.
Квитки на наступні рейси прийшли за півгодини. Два
квитки у тому самому напрямку з інтервалом у кілька годин.
Щоб уже без варіантів залишитись. І ось дванадцять годин
опісля сірі очі американського прикордонника, наповнені
сумішшю цікавості та втоми, шукають мою сутність на сто-рінках найважливішого аркуша паперу в моєму житті.
19
— Будь ласка, за мною, — каже він, виходячи з-за стійки. Ми йдемо в дальній, майже непомітний куток аеропорту.
За білими, як і стіна, дверима заховалась невелика кімнатка, обставлена рядами світлих дерев’яних стільців, які наче мі-грують разом зі мною просто з класу російської мови. Клас
я особливо ніколи не любив, як і персону, що його вела, —
а як любити людину, з чийого рота постійно лунає прямо про-тилежне всьому, що коли-небудь знав і вірив. Особливо, коли
ти цього не просиш і до освітньої функції у твоєму житті відношення має суто нульове, якщо не від’ємне. Хоча щось я таки
дізнався: кількість прочитаних книг не обов’язково зробить
тебе людиною розумною. Навіть адекватною не зробить.
Але світлі дерев’яні стільці, столи та інше начиння мені
все ж таки подобалося, цього не відняти. Усе ж краще за ма-сивних зелених виродків, за якими мучились, ще вивчаючи
«велику справу Леніна», і, можливо, будуть мучитись, вивчаючи російсько-українську війну.
Чотири рівні ряди стільців, скляна стінка і троє офіцерів, що сидять за високою стійкою, відділяли нас від світу