презерватив. Таке щастя мені точно не потрібно.
Енн учора пригрозила новій дівчинці з України за те, що вона сходила в басейн зі мною. Шкода тільки, що вона
не знає дівчат з України. Тепер новенька, здається, і правда
трохи зацікавилася. Сьогодні я натирав її кремом у басейні.
Хоча новенькою зацікавився і наш супервайзер, тож навряд чи мені там щось світить. Чесно кажучи, навіть сподіваюся на це, адже від такої кількості світла я скоро осліпну.
А може вже осліп і втратив усі орієнтири. Двадцять хвилини
тому я доставляв рум-сервіс. Довгий жовтувато-пастельно-го тону коридор дванадцятого поверху давно вже настільки
в’ївся в моє сприйняття, що перетворився на звичне продовження мене самого.
182
І як не парадоксально, зміни в самому собі помічаю в останню чергу. Я побачив її, тільки підкотивши візок, наби-тий їжею та алкоголем, до потрібної кімнати. Вона сиділа
біля дверей, роздивляючись щось на стелі й широко розчепі-ривши ноги, перекривши будь-який прохід. Злегка смуглява, злегка п’яна, з сильним мексиканським акцентом.
— Oh, hello, handsome, — заговорила вона, і її засмаг-ле личко засяяло, щойно я потрапив в поле її зору.
— Are you from A412? I have delivery for you, miss, —
посміхаючись відповів я.
— Si, please, let me open the door for… — відповіла
вона, притримуючи двері однією рукою і м’яко кладучи
іншу трохи нижче моєї талії. —…you? Exuse me, how old are you?
Я засміявся. Було зовсім очевидно, до чого вона веде.
— I am 25, miss.
— Really? Me too! — відповіла вона, підходячи впритул. Від неї віяло легким ароматом вина і дешевих парфу-мів. Дивлячись мені в очі, вона повільно погладжувала ши-рінку на штанях.
— I am very flattered, miss, — зашарівся я, відсуваючи
незнайомку від себе.
Почулося хропіння. На одному з ліжок посопував чоловік. Вона прослідкувала за моїм наляканим поглядом.
— Don’t worry, that’s my cousin…Baby, I really like you.
What are we gonna do about it? — не договоривши, пасажи-рка поцілувала мене. Пристрасно, наче був для неї найбільш
жаданою річчю на цьому судні.
На секунду знову відчув себе поруч з Кайлою і відповів на поцілунок.
З міражу мене вивело хропіння чоловіка, що мирно посопував на одному з ліжок.
183
Я відштовхнув жінку від себе і вилетів у коридор. Вона
подалася за мною і, схопивши за руку, потягнула.
В мені наче щось перемкнуло. Я притиснув її до стіни
і поцілував в шию. Так, як умію. Вона озирнулася на причинені двері готельної комірчини.
— Is there anyone? Or cameras? — спитала, хоча вже
й так тягнула в тому напрямку.
— Let’s find out.
Не встигли зачинитися двері комірчини, як мої штани
і її спідниця вже лежали біля причандалля для миття вікон.
— Lay on the floor, baby, — скомандувала вона, стягу-ючи з себе трусики. Я підкорився і ліг на підлогу…
Три місяці — три дівчини. Скоро на корабельний рекорд буду йти. Тільки нащо комусь такі рекорди?
Боже, що я роблю? Все продовжую сповідуватися тобі, наче священнику перед стратою. Тільки страти не буде, з на-слідками доведеться жити самому. І слова мої знову сповне-ні безнадії та самозневаги, а ти знову намагатимешся знайти
хоч якийсь позитив у в цій ситуації.
«Здається, мене зґвалтували… або я зґвалтував?» —
пишучи це, я уявляю, як ми дивимось на небо, забарвлене
у жовте електричне світло одеського нічного життя. Шкода, що на ньому ніколи не видно зірок. Я кажу тобі притише-ним голосом і заглушую свою втому ще одним ковтком віскі з льодом. Його пекуче тепло розливається десь всередині мене, трохи нижче серця, і спалює мої страхи.
«Головне, щоб здоров’я не страждало. Все інше можна
вирішити. А так — не шкодуй ні про що. Ти проживаєш своє
найкраще життя», — відповідаєш, намагаючись підбадьорити, і я удаю, що вірю. І удам, що не еквілібрую над порожнечею, у якій — я знаю — на мене не чекає нічого доброго і в яку рано
чи пізно доведеться впасти. Удаю, що довіряю самому собі.
184
Ми сидимо на балконі того бару на Єкатерининській, я простягаю руку до пляшки віскі, доливаю нам обом і роблю
довгий ковток. Повільно видихаю вигорілі залишки власних
переживань. Ти спитаєш, як ця історія закінчилась, а я навіть не знайду, що відповісти. Фінали ніколи не були моєю
сильною стороною. Якщо б лише втечу коридором, візок, що кумедно рипить, і п’яні крики «повернись, ми ще не закінчили» можна було б назвати достойним фіналом. Я схопив із підсобки жовтий маркер і, пробігаючи повз фотографії з «Оперним», розмашистим почерком вивів: «It’s not fucking Northern Europe, assholes! It’s Odesa, Ukraine!» Якщо
вже все одно звільнять, то треба йти до кінця. Як же хочеться
змінити тему…
«Так, між нами тільки, — промовляю майже автоматично, поки все сприйняття зосереджено на холодному повітрі