американської мрії. Озирнувшись, я помітив ще трьох нещасних: жінку, що тихо плакала, та двох чоловіків. Кожен
із них зайняв своє місце в кутках кімнати.
Людина по той бік скляного кордону поманила мене
рукою.
— Ваша мета прибуття?
— Робота на кораблі, сер, — відповів я, — на круїзному лайнері.
— Почекайте, — клацання кнопок механічного телефону відбивалося від скляної перепони з подвійною силою.
Голосніше з кожним натиском. Від підніс слухавку до вуха: —
Good afternoon.… yes, it’s me …yes …hmm. І поклав трубку. —
Ви можете йти.
20
Я забрав документи, подякував і озирнувся на на людей, що сиділи в кімнаті. Ті так і сиділи, не рухаючись, наче
воскові статуї. Тільки жінка перестала плакати.
Я видихнув. Нарешті. Все-таки досягнув Сполучених
Штатів.
Шкода тільки багаж, як з’ясувалося, мого подвигу
не повторив. Пройшовши кілька нескінченних черг, спіл-куючись з працівниками аеропорту, які жили у власному
світі, я починав сумніватись у доцільності будь-яких пере-льотів. Краще вже сидіти на місці і не висовуватись, аби
тільки не довелося розмовляти з цими людьми.
Заповнивши невеличкий бланк із сотнею пунктів, нарешті подав заяву на повернення втраченого. Втрачати
мені не звикати. Шкода тільки, що повертати поки не доводилося. Пощастило хоч, що документи та гроші завжди при собі.
— На жаль, сьогодні ми не маємо автобуса, — недоречно радісним та надміру люб’язним тоном повідомляє
голос по той бік дзвінка. Я стою біля виходу з аеропорту Кеннеді та зі всіх сил намагаюся не познайомити спів-розмовника з найкращими екземплярами нецензурного
лексичного багатства слов’янських мов, перекладеними
англійською. Хочеться розвернутись і зникнути в цьому
нескінченному натовпі подорожуючих. — Вам доведеться
замовити таксі. Це не так вже й дорого: доларів сімдесят.
Тільки поспішіть, будь-ласка, корабель відпливає за півтори години.
Розсудливо обмежившись лише одним «ок», я вимкнув
телефон і сів на залізний стілець біля входу до аеропорту. Він
так само холодив спину, як і той, у Софії. Скільки ж часу вже
минуло з того моменту? Два дні? Три? Здається, не менше
тижня. Чим більше подій проживаю, тим довшим здається
21
період. Незалежно від того, як швидко все пролітає. Такий
от парадокс.
Перевірив залишки моїх пожитків, які вдалося зберегти
після нерівної боротьби з британськими авіалініями. Пара
шкарпеток, шорти і документи. Зненацька майнула думка, що це взагалі ВСІ мої речі. Повертатися все одно немає куди, а все, що купив за період вимушеного вигнання з власної країни, було в тій валізі.
Я потер втомлені очі, намагаючись відігнати відчуття, що дивлюся на невмілий ремейк серіалу про містера Біна, де талановитого актора замінили на справжнього ідіота. І навіть не смішного ідіота, а такого, чиє існування намагаєшся
ігнорувати, коли «пощастить» сісти поруч в метро.
Маленьке жовте таксі під’їхало до головного входу.
Без зайвих вагань підбіг до автомобіля:
— Чи можна дістатися до порту Еверглейдс за годину?
— Теоретично чи практично? — питає таксист із дуже
помітним латиноамериканським акцентом.
— За гроші, — нервую я. — Так що?
Він викрутив радіо майже в нуль і уважно поглянув
на мене. Якісь адвокати по нещасних випадках так і не встигли пояснити, як вони врятують моє життя.
— Куди так поспішаєш, аміго?
— За годину потрібно бути на круїзному лайнері.
— Де саме?
— Порт Еверглейдс.
Таксист хитро ошкірився.
— Добре, аміго, але за годину в інший кінець
Нью-Йорка… це буде коштувати не мало.
— Скільки?
Він указав на невелику чорну коробочку на його панелі.
— Приблизно скільки?
22
— Доларів сто п’ятдесят.
Пауза. Я безпомічно кинув погляд на таксометр, потім
у чесні очі таксиста, у свій гаманець і, нарешті, на годинник.
58 хвилин до запланованого відплиття. Все передбачало біду.
— Поїхали, — відповів я і скочив на переднє сидіння.
Таксі влетіло у велику рухливу вулицю, проскочуючи
крізь наповнений втраченими можливостями лабіринт мі-ста. Я споглядав у вікно, занурений у свої думки. Атмосфера
Нью-Йорка просочувалась у вікно, створюючи непереборне
відчуття серіальних декорацій. Я тут уперше, а готовий по-битися об заклад, що вже гуляв цими вулицями, бачив ці по-жежні сходи, натикався на ці червоні гідранти, підставляв
руку, аби відчути тепло від пари, що валить з люків і провулків, тисячі провулків, на яких відбувається все на світі: від початку любовних історій до чийогось персонального
фільму жахів.