Водій час від часу косився на мене з легкою усмішкою.
— Рушаєш у подорож? — через декілька хвилин перервав він тишу. Ми як раз виїхали на центральні вулиці
Нью-Йорка. За вікном з’явилися скляні хмарочоси, які всі
бачили вже мільйони разів, навіть якщо ніколи тут і не були.
Я дістав телефон і почав знімати.
— На роботу. Працюю на лайнері.
— Моряк?
— Та так, тільки назва. Буфе стюард.
Таксист тільки задумливо кивнув.
— Щось типу офіціанта, — пояснив я.
— І як, гарна робота?
— Є свої плюси. Аж два. Подорожую і платити ні за що
не треба. Якщо не рахувати за оплату викинуті шість місяців
життя, звичайно.
Він усміхнувся.
23
— Ну, часом ми всі розраховуємося. На кораблі ми чи ні.
— Може й так, але на кораблі це трохи по-іншому. Пла-тимо ми за подвійним тарифом, я би сказав.
— Це ж як?
— Важко пояснити. Наче дні тривають довше, ніж
на суходолі. Іноді навіть фізично, адже постійно змінюємо
часові пояси. А як закінчується контракт — наче й не було
тих шести місяців. Постійно питаю себе: куди я їх витратив?
Страшно уявити, деякі так проводять усе життя.
— Думаєш, тут краще? — відповів водій. — Завжди
так: люди постійно скаржаться, що втрачають час, але штука в тому, що не можливо втратити те, що ніколи тобі не на-лежало. Скоріше час витрачає нас. І не так важливо, де ми.
— А ви звідки, дозвольте спитати?
— З Колумбії.
— І все ж таки ви обрали перебратися сюди, за тисячі кілометрів. Напевно, витратили немало грошей і часу, аби це стало можливим. І навіщо, якщо ж «не так важливо, де ми»? — з’єхидничав я. Зазвичай я такого собі не дозволяю з незнайомими людьми, але два дні перельоту і його
порожнє філософствування вивели мене з рівноваги. Я став
помічати, що особливо нетерпимий до того, що мені не подобається у собі самому.
— Хах, і правда, чому? Напевно, тому що хотів цього
більше, ніж будь-що на світі. Не так важливо, де ти, але надзвичайно важливо, чого ти хочеш.
— І ви хочете бути таксистом в Нью-Йорку? — здивувався я.
— А чому б ні. Треба з чогось починати. Маєш щось
проти таксистів?
— У мене з ними особисті рахунки. Вони мені добряче
життя попсували. На кожному континенті та майже в кожній
24
країні, де бував. Так що я би разом з екзаменом на водіння
обов’язковий екзамен на порядність проводив. Була б одна
з найрідших професій у світі.
— То що, ти усіх таксистів не любиш?
— Усіх. Як вид. Хоча в мене один із найкращих друзів
таксист. Але я намагаюся не звертати уваги на цей сумнів-ний пункт його біографії.
Ми зробили ще один різкий поворот і силует корабля
різко окреслився на горизонті. Водій зупинив таксі.
— 190 доларів, — сказав він з усмішкою.
— Ви ж казали 150.
— Я казав приблизно. Ось, я дам тобі чек, — з таксо-метра з характерним звуком виліз жовтуватий квадратик паперу. Він простягнув його мені. — Розглядай це як додатко-ву оплату за душевну розмову. І щасти на кораблі!
З цими словами він зачинив двері таксі, залишивши
мене з порожнім гаманцем та новим поглядом на деякі речі.
І нащо я йому про таксистів наплів? Правильно батько говорив: язик мій — ворог мій. Особливо, коли не вмієш ним
правильно користуватись.
Глава 2
Початок корабельного буття
і чутки, чутки, чутки...
Мексиканська дівчинка з крю-офісу, Белен, вочевидь, дуже здивувалась тому, що я таки заявився на корабель.
«А ти той хлопець з України, що не прибув у перший день.
Ми вже думали, ти втік», — заявила вона, варто мені було
переступити трап корабля. Цікаво, а де ж ті десятки менеджерів, із якими я спілкувався, подумки запитав.
25
— А де твій багаж?
— Знаєте, не можу не помітити вашу неймовірну спо-стережливість і тактовність. Не дивно, що ви в крю-офісі.
— Що, вибач?
— Sorry… не звертайте уваги. Дуже довга виявилася
дорога. Немає в мене багажу. Всі речі авіакомпанія загубила. Рюкзак з документами та одяг, що зараз на мені, — єдине, що залишилося.
Трохи поспівчувавши, поки вела всіма необхідними
офісами та медичному центру, де чекав перевірку документів та слухав її розмову з якимось медбратом-індусом про те, з ким вона зараз спить, з ким не спить, а з ким тільки планує, вона передала мене до рук філіппінця — дайнінг-клер-ка, який привів мене на зустріч до помічника метро-ді, другої головної людини у всіх ресторанах на кораблі.
Сорокап’ятирічний румун у дорогому костюмі ви-глядав як директор приватного ліцею з поглибленим ви-вченням французької філології чи ще якоїсь малопотріб-ної для виживання в українських реаліях фігні діточкам