прокурорів, суддів, кримінальних авторитетів, організа-торів фінансових пірамід та інших вершків нашого інклю-зивного суспільства. Тобто загалом вигляд його був як людини з місця, в яке б мене з моїми потертими джинсами
і худі дворічної давності навіть на поріг не пустили. Проте, простягнув руку, привітався, посадив навпроти і ви-слухав мене, висловивши співчуття та пообіцявши завтра
видати всю необхідну форму. Невидане співчуття для корабля, подумав я. Може, все тут не так і погано. Головне —
людям тут не плювати, хто і що ти і звідки будеш дістава-ти, що тобі треба.
— До роботи стаєш завтра, — під кінець розмови заявив він і відправив мене до моєї каюти.
26
Знайти її виявилося легше, ніж я очікував. На першому
кораблі я вбив не менше чотирьох днів, аби без пригод діста-ватися свого ліжка. Перед цим бився лобом у десяток глухих
кутів у цьому щурячому лабіринті коридорів і кают, пронуме-рованих без будь-якої логіки і турботи про комфорт тих нещасних, що тільки починають своє ходіння круїзними муками.
На другий контракт я витратив на це менше двадцяти хвилин.
«До четвертого корабля зможу знаходити свою кабіну із заплющеними очима», — думав я, стоячи посеред
своєї восьмиметрової площі. Я не міг не відчувати суму.
Ні, все ж таки набагато краще, якщо ніякого четвертого
контракту взагалі не буде.
І куди мене занесло? Коли пропускаєш три літаки і гу-биш усі свої речі дорогою, та ще й таксист ошукує майже
на двісті доларів, набридливий голос у голові тихо шепоче: Всесвіт явно тебе недолюблює. Та правда в тому, що Всесві-ту ніякого діла до тебе, а твій стан — результат власних або
чужих помилок.
Мене поселили в кабіну з чотирма іншими працівниками, і кабіна ця, хоч за корабельними мірками простора, своєю чистотою відверто залишала бажати кращого. Я не знав, із якою фауною доведеться зіткнутися, але розпочата пляш-ка Jack Daniels, декілька банок Dos Equis і Heineken на стільці
посеред кімнати і склянка біля унітазу (навіщо взагалі комусь
може знадобитися в туалеті склянка?) обіцяли веселе сусідство.
Проте, що мене хвилювало найбільше: майже нічого не залишилося з моїх особистих речей, навіть запасних
шкарпеток чи білизни. Я ніколи не був людиною, що занадто чіпляється за речі, ба більше: тим, хто в принципі схильний до консьюмеризму — найгірший жах маркетолога і про-давців айфонів. Та вперше в житті відчуття бідності лягло
тягарем.
27
Хоча б маю спогади про прогулянки вулицями Лондона. І на тому дякую.
Ігноруючи розкидані по кімнаті речі, склянки в туалеті (чорт забирай, та що ж у туалеті можна робити зі склян-кою?), стійкий запах алкоголю і невипраних шкарпеток, на-магатимося мислити позитивно.
Щонайменше — я сюди дістався. Живий. Усе інше можна виправити. Іноді життя викидає тебе у відкритий океан
без рятувального жилету і не залишається нічого, окрім як ха-патися за щось, що може стати плотом, і гребти. Тут головне
не прогадати, за що хапаєшся і куди гребеш.
Я ковтнув із пляшки віскі. Бурштинова рідина зігріла
горло і втамувала тривогу. Не знаю, чому зробив це, я ж навіть пити не люблю, але зараз це здавалось єдиним і правиль-ним. У цьому світі невизначеності, що пливе, іноді просто
необхідно піддаватися внутрішнім імпульсам.
Переодягнувшись (точніше знявши з себе єдині речі, що в мене залишились), я виліз на ліжко і почав уявляти при-ховані в стінах цих кают історії: романи, що зароджувались
і вмирали під час робочих перерв, освітлені люмінесцентни-ми лампами залишки розбитих сердець, шлюбів і сліз у вузьких коридорах. Як багато жінок завагітніло і скільки з них
ридали від результатів свого вибору під цей мирний, такий
далекий і такий близький шум корабельного двигуна.
Стіни каюти тихо тремтіли, постійно нарощуючи темп.
«Корабель відпливає», — подумав я і втомлено притулив
голову до стіни, дозволяючи вібраціям розлитися по всьому
тілу. Я уявив, як хвилі по той бік стінки танцюють під місяч-ним сяйвом. Шкода, що в наших кабінах немає ілюмінаторів.
Із цією думкою моя реальність розмилася і я заснув.
Так і закінчилася моя подорож до корабля. Так і почалася ця історія.
28
Глава 3
Жовтневі сни та втрата розуму. 21 вересня
Привіт, Л.
Хоч я і казав, що тобі необов’язково відповідати, якщо
чесно, все ж таки сподівався отримати хоч якусь звістку. Су-мую за нашими багатогодинними розмовами про все на світі у тільки що прибраній (а до того не прибраній ніким з моменту її побудови) кухні у Прушкові.
Ми заварювали каструлю чаю, ти заливала майже по він-ця свій гігантський пивний кухоль, я ж підготовлював дві-три