А наразі сонце світило їй в очі, і вона була Кораліна Джонс. Так. І лише потім зелено-рожева гама кімнати, де вона опинилася, і шарудіння великого фарбованого метелика, що пурхав і бив крильми, прокладаючи собі шлях попід стелею, підказали їй, де саме вона прокинулась.
Дівчинка вилізла з ліжка. Вирішила, що не годиться їй тинятися цілий день у піжамі, халатику й капцях, навіть якби це означало, ніби вона вбралася в одяг «іншої Кораліни». (А хіба є якась «інша Кораліна»? Ні, вирішила вона, «іншої Кораліни» немає. Є тільки вона!) Одначе в гардеробі не було підхожого вбрання. Це все були одежинки для костюмованих вечірок або (подумалося їй) це такі лахи, які б вона залюбки мала у себе вдома — щоб вони висіли в її гардеробі. Все особливі костюми: дрантя відьми, клаптикове вбрання для опудала, костюм воїна з майбутнього, всіяний цифровими вогниками, що виблискували й миготіли, шпетна вечірня сукня, вся всіяна пір’ям та люстерками. Нарешті в шухляді вишукала чорні джинси, зроблені немовби з оксамитової ночі, та сірий светрик барви густого диму з увитими в тканину крихітними зірочками, що тьмяно мерехтіли.
Нацупила на себе ті джинси й светрика. А тоді ще взула ясно-жовтогарячі черевики, які знайшлися на дні гардеробу.
Дістала своє останнє яблуко з кишені свого халатика, а тоді ще забрала, з тієї самої кишені, камінчика з отвором посередині.
Переклала камінчика до кишені джинсів — і враз мов трішечки проясніла голова. От ніби Кораліна вийшла з якогось густого туману.
Подалася до кухні — там нікого.
І все ж таки дівчинка мала певність: хтось та є в помешканні! Пройшла коридором аж до кабінету свого «іншого тата» й виявила: там хтось є.
— А де «інша мати»? — запитала вона в «іншого тата». Той сидів у своєму кабінеті за робочим столом, дуже схожим на стіл її справжнього тата, але цей «тато» не робив анічогісінько взагалі, не читав навіть городницьких-садівничих каталогів, як те робив її рідний тато, коли удавав, ніби працює.
— Надворі, — відповів той. — Лагодить двері. Завелися проблеми з шкідниками.
Він наче був радий, що має хоч до кого заговорити.
— Ви про пацюків?
— Ні, паці — наші друзі. Це інша порода, великий чорний збитошник, що ходить, задерши хвоста догори.
— То ви про кота?
— Атож, — підтвердив її здогад «інший тато».
Сьогодні він не був аж такий дуже схожий на її справжнього батька. Було щось непевно-невиразне в його обличчі — не обличчі, а радше тісті, що мовби росло на дріжджах, згладжуючи всякі там опуклини, западини та зморшки.
— Як по правді, то я й не мав би розмовляти з тобою, поки її немає поруч, — признався «інший». — Але ти не турбуйся. Вона не часто десь вибігає. А я видам тобі всю нашу ніжну гостинність, так що ти й думати забудеш про те, щоб колись повернутися туди до себе.
Він замовк і згорнув руки на животі.
— То що мені робити? — запитала Кораліна. «Інший тато» показав на свої уста: мовчати!
— Якщо ти навіть розмовляти не хочеш зі мною, — розсердилася Кораліна, — то я піду на свої розвідки.
— Нема в тім сенсу! — заперечив «інший тато». — Немає ніякого «десь там», а є тільки «тут». Усе це вона створила: будинок, подвір’я з садом, а також мешканців будинку. Вона все це створила і стала чекати...
Тут «інший тато» збентежився і знову приставив пальця до уст, от ніби похопився, що занадто розбазікався і вибовкав зайве.
Кораліна вийшла з його кабінету. Перетнула вітальню й зразу до старих дверей: вона їх і тягла, й сіпала, й грюкала ними. Але ні: замикано надійно, а ключ в «іншої матері».
Дівчинка роззирнулася по кімнаті. Все тут було таке знайоме — й від того здавалося чимсь по-справжньому дивним. Усе тут було точнісінько таке, яким вона його запам’ятала: стояли всі бабусині меблі з їхнім чудним духом, на стіні висіла картина, що зображала вазу з фруктами (ґроно винограду, дві сливи, персик і яблуко), стояв на лев’ячих лапах низький дерев’яний столик, а порожній коминок начебто всмоктував усе тепло, яке було в приміщенні.
Та було тут щось іще, чого вона не могла пригадати, що бачила досі. На коминковій полиці стояла якась скляна куля.
Дівчинка підійшла до коминка, зіп’ялася навшпиньки й зняла кулю. Це була кругла забавка зі снігом і двома крихітними людьми всередині. Кораліна труснула кулею — і полетів сніг, пролітаючи крізь воду й виблискуючи.
Тоді вона поставила снігову кулю назад, на полицю, й продовжила пошуки своїх справжніх батьків і виходу на волю.
Вона вийшла з помешкання надвір. Повз двері з блискотливими вогнями, за якими «інші панни» Примула й Форсібілла ставили свою вічну виставу, й заглибилася в ліс.
Там, де йшла Кораліна, якби ви пройшли крізь ділянку лісу, ви б побачили далі тільки луг і старий тенісний корт. Але ліс тягнувся ще й далі, от тільки дерева чимдалі ставали все приблизнішими й менше схожими на дерева взагалі.
Пройти ще трохи, і дерева ставали геть приблизні, достоту голі ідеї дерев: внизу сіро-брунастий стовбур, а вгорі наляпано чогось такого, що могло б означати листя.
Кораліна замислилася: невже її «інша мати» настільки байдужа до дерев? Чи просто вона вирішила не завдавати собі клопоту цією ділянкою, оскільки не розраховувала, щоб хтось зайшов аж так далеко від будинку?
Кораліна йшла все далі.
І тут насунув туман.
Був він вологий, як нормальний туман чи звичайна імла. Не холодний і не теплий. Кораліні здалося, ніби вона іде в ніщо.
«Я дослідниця! — твердила собі Кораліна. — І мені потрібні всі виходи звідсіля, які тільки я зможу вишукати. Тож я йду далі!»
Світ, крізь який вона прошкувала, був бліда ніщота, немов величезний чистий аркуш паперу чи незмірна порожня біла зала. Він не мав ні температури, ні запаху, ні речовини, ні смаку.
«Звісно, ніякий це не туман!» — подумала Кораліна, хоч і не знала, що воно було таке. На мить припустила: а що, як вона осліпла? Але ж ні, ось вона бачить себе, цілком виразно, наче в ясний день. Але під ногами не було землі — сама тобі імлава, молочна білина.
— І чим це ти займаєшся, на твою думку? — запитала Кораліну якась постать, що хтозна звідкіля виринула поруч.
Аж кілька секунд пішло в Кораліни на те, щоб сфокусувати свій зір на тій прояві. Спочатку їй видалося, ніби то якийсь лев ступає на певній відстані від неї, а тоді вона подумала, що то, либонь, миша, зовсім близько, поруч. І аж тоді вона додумалася, що то таке.
— Я обстежую місцевість! — сказала дівчинка котові.
Волосинки його кожушка наїжено стирчали навсібіч, очі були широко розплющені, а хвіст... хвіст теліпався скоцюрблений між його задніх ніг. Ніхто б не назвав його щасливим котом.
— Погане місце! — муркнув кіт. — Хоча це ти називаєш його місцем, а я — ні. То що ж ти тут робиш?
— Обстежую-досліджую.
— Нічого ти тут не знайдеш, — запевнив дівчинку кіт. — Це просто виворіт, та частина місця, яку вона не потурбувалася створити.
— Вона?
— Та, котра стверджує, що вона — твоя «інша мати», — пояснив кіт.
— Що ж вона таке? — запитала Кораліна.
Кіт не відповів. Він просто перебирав лапами блідий туман поруч Кораліни.
Тут щось почало проступати попереду, щось забовваніло: високе, нависле й темне.
— Ти помилився! — сказала дівчинка котові. — Там щось є!
І тоді та озія набула форми темного будинку, який немовби насувався на них із безформної білини.
— Але ж це... — почала Кораліна.
— Будинок, з якого ти допіру вийшла, — погодився кіт. — Саме він.
— Може, я закрутилася в тумані, — припустила Кораліна.
Кіт скрутив зі свого хвоста знак запитання й схилив голову набік.
— Це ти могла закрутитися, — мовив він. — А я ніяк не міг. Тож ти таки помиляєшся.
— Але як можна піти від чогось і, нікуди не звертаючи, все одно повернутися до того чогось?
— Запростяка! — запевнив кіт. — Уяви собі, що хтось іде круг світа. Вирушаєш від чогось і наприкінці приходиш туди ж.
— Це маленький світ, — мовила Кораліна.
— Для неї він досить великий, — запевнив кіт. — Павутина у павука має бути лиш настільки велика, щоб ловити мух.