— Ти ж знаєш: я не люблю рецептів, — сказала вона татові, стежачи, як кружеляє її обід у мікрохвильовці й мерехтять дрібні червоні цифри на пічці, наближаючись до нуля.
— Якби ти скуштувала, то, може, і вподобала б! — дорікнув Коралінин тато, але донька похитала головою.
Тієї ночі Кораліна довго не засинала, лежачи у своєму ліжечку. Дощ ущух, і вона вже була й майже заснула, коли це щось дрібненько затупотіло: т-т-т-т-т-т! Кораліна сіла в ліжку.
А тоді щось як рррииип...
...нееее!
Кораліна вислизнула з ліжка й подивилася в коридор, але не побачила там нічого підозрілого. Пройшлася коридором. Зі спальні батьків долинало басовите хропіння (то тато) і, час від часу, тихе сонне мурмотіння (це мама).
Кораліна подумала, чи не приверзлося їй, хоч би що воно там було.
І тут щось ворухнулося.
Щось ледь густіше за тінь — і воно, мов невеличкий клаптик ночі, подріботіло через притемнений коридор. Ой, тільки б не павук! Павуки викликали у Кораліни сильний неспокій, коли не жах.
Та чорна потороча забігла до вітальні, а Кораліна все за нею, трохи нервуючись.
У цьому приміщенні панувала пітьма. Якесь світельце пробивалося лише з коридору, і Кораліна, стоячи на порозі, відкидала величезну спотворену тінь на килим вітальні: мов яка тонюсінька велетка.
Кораліна якраз подумувала, увімкнути світло чи не вмикати, коли помітила: чорна почвара помалу виткнулася з-під дивана. На мить оте воно завмерло, а тоді тихо шугнуло по килимку до найдальшого кутка кімнати.
Але в тому кутку не було ж ніяких меблів.
Кораліна увімкнула світло.
В тому кутку таки нічого не було. Нічого — тільки оті старі двері, що відчинялися до цегляного муру.
Дівчинка була певна: мама зачинила ці двері, але наразі вони були ледь-ледь прочинені. На остілечки! Кораліна підійшла до дверей, визирнула. Таки нічого — тільки мур, вимурований із цегли.
Кораліна причинила старі дерев’яні двері й повернулася в ліжечко.
Їй наснилося, як чорні примари, поковзом перебігаючи з місця на місце, аби не потрапляти на світло, нарешті зібралися всі під місяцем. Маленькі чорні клубочки з крихітними червоними оченятами й гострими жовтими зубами. І вони заспівали!
Голосочки їхні були тонюсінькі й пискляві, а ще ледь плачливі. Від тих їхніх співів Кораліні стало моторошно.
Потім Кораліні наснилося кілька рекламок, а опісля вона провалилася у сон без сновидінь.
Розділ 2
Наступного дня дощ більше не вертався, але густий білий туман зліг на будинок.
— Піду я прогуляюсь! — заявила Кораліна.
— Не заходь далеко! — застерегла мама. — І закутайся в щось тепле.
Кораліна надягла своє блакитне пальтечко з каптуром, закутала шию червоним шарфом, а на ноги нацупила жовті гумові чоботи.
Надвір!
Міс Примула саме вигулювала своїх псів.
— Привіт, Кароліно! — обізвалася міс Примула. — Бридка погода.
— Еге ж, — відгукнулася Кораліна.
— Я грала колись Порцію! — похвалилася міс Примула. — Міс Форсібілла розводиться про свою Офелію, але люди йшли в театр побачити мою Порцію. Коли ми виступали на кону.
Міс Примула утеплилася цілою купою пуловерів та жакетів, тож мала вигляд іще малішої-круглішої, ніж будь-коли. Схожа була на яйце — велике, волохате. А ще вона нап’яла товсті окуляри, й очі її видавалися величезними.
— Мені до гримерної посилали квіти — а таки посилали! — сказала вона.
— Хто посилав? — зацікавилася Кораліна.
Міс Примула обачливо роззирнулася надовкола: спочатку через ліве плече, потім через праве, вдивляючись у туман так пильно, мов там хтось міг підслуховувати.
— Чоловіки! — прошепотіла вона. Тоді притягла до себе псів у позицію «Поруч!» і поколивала назад до будинку.
А Кораліна продовжила свою прогулянку.
Вона вже обійшла три чверті будинку, коли побачила міс Форсібіллу, що стовбичила біля дверей помешкання, яке ділила з міс Примулою.
— Кароліно, ти не бачила міс Примули?
Кораліна сказала старенькій, що таки бачила міс Примулу: та вигулювала псів.
— Я так сподіваюся, що вона не заблукає, а то ще, чого доброго, її опояше лишай! — вирекла міс Форсібілла. — Треба бути справжнім дослідником, щоб знайти шлях серед цього туманища!
— А я дослідниця! — запевнила Кораліна.
— Авжеж, ти дослідниця, любко моя! — похвалила міс Форсібілла. — Тільки ж не загубися!
Кораліна продовжила свій похід через сад, крізь ту сіру імлу. І вона весь час тримала будинок у полі зору.
Десять хвилин прогулянки — і вона знов опинилася на тому самому місці, звідки вирушала.
Мокрі коси звисали їй на очі, обличчя було вологе на дотик.
— Егей! Кароліно! — закричав схибнутий дідуган із горища.
— Ой, привіт! — обізвалася Кораліна.
Вона ледь розрізняла постать старого в тумані.
Сусіда почав спускатися до неї: по східцях, що з того боку будинку вели повз Коралінині парадні двері до дверей його квартири. Кораліна чекала біля підніжжя східців.
— Мишам туман не до вподоби, — повідомив стариган. — Від нього у них обвисають бачки!
— Та й мені він не дуже до вподоби, — призналася Кораліна.
Старий нахилився, та так близько, що кінчиком свого вуса лоскотнув Кораліні вухо.
— Миші посилають тобі засторогу! — прошепотів він.
Кораліна вже й не знала, що на це сказати.
— І засторога та ось така: «Не ходи у ті двері!» — Тут він затнувся. — Це щось означає для тебе?
— Ні, нічого! — призналася Кораліна.
Старий стенув плечима.
— Кумедні вони, ті миші. Все вони переплутують. Знаєш, вони й ім’я твоє плутають. Постійно називають тебе «Кораліною». Жодного разу не сказали: «Кароліна»!
Він узяв пляшку молока з найнижчої сходинки й рушив нагору, до свого горища.
Кораліна вернулася в помешкання. Мама працювала у своєму кабінеті. Тут панував дух квітів.
— Що мені робити? — знов завела своєї Кораліна.
— А коли тобі знову в школу? — поцікавилася мама.
— Аж на тому тижні! — зітхнула Кораліна.
— Гмм, — видала мама. — Чи не доведеться одягнути тебе в нове шкільне вбрання? Нагадай мені, люба, а то я ще забуду! — І ну знову виклацувати всячину на комп’ютерному екрані.
— І що ж мені робити? — невгавала Кораліна.
— Намалюй що-небудь! — І мама вручила доньці аркуш паперу й кулькову ручку.
Дівчинка спробувала намалювати туман. Десять хвилин малювала і видала чистий аркуш із заголовком
трохи вихлявими літерами. Пирхнула й передала «малюнок» мамі.
— Мм. Вельми модерно, люба! — похвалила Кораліну мама.
Тоді Кораліна проникла до вітальні й сіпнула старі двері в протилежному кутку. Вони знову були замикані! Певне, мама пішла й знову їх замкнула? Дівчинка здвигнула плечима.
А зараз перевідати тата!
Тато друкував, сидячи спиною до дверей.
— Забирайся геть! — бадьоро побажав глава родини, зачувши доччину ходу.
— Мені нудно! — поскаржилася Кораліна.
— Вивчи новий танець! — запропонував він, усе так само не обертаючись.
Кораліна похитала головою.
— Чом би тобі не погратися зі мною? — попрохала донечка.
— Зайнятий! — відказав тато. — Робота! — додав для більшої переконливості, так і не обернувшись глянути на неї. — Чом би тобі не піти й не понабридати паннам Примулі та Форсібіллі?
Кораліна надягла пальтечко, підняла каптур і вийшла з дому. Спустилася східцями. Подзвонила у двері помешкання міс Примули та міс Форсібілли. Ось дико завалували ті шотландські псюки, вибігаючи до передпокою. За мить міс Примула відчинила двері.