Дівчинка злізла з крісла, взяла ключі. Переможно усміхнулася! Тоді прихилила віника до стіни й подалася до вітальні.
Родина не користувалася вітальнею. Вона успадкувала ті меблі від Кораліниної бабусі — разом зі столиком для кави, шафкою, важкою скляною попільничкою та олійною картиною, що зображала вазу з фруктами. Кораліні до голови не вкладалося, як, навіщо комусь заманулось узяти й намалювати вазу з плодами. А так, коли не брати до уваги меблів, кімната була порожня: не заставлена дрібничками коминкова полиця, жодних тобі статуй чи дзиґарів — нічого такого, що давало б відчуття затишку, обжитості.
Старий чорний ключ холодив руку дужче, ніж інші, менші ключі. Кораліна заклала його до шпарини. Він прокрутнувся легко, із задоволеним клацом.
Кораліна стала, подослухалася. Знала-бо: робить щось неправильне, і намагалася вчути, чи не повернулася мама, але нічого такого не розчула. Тоді Кораліна поклала пальці на ручку дверей, повернула її — і нарешті відчинила двері.
Відчинилися вони до темного коридору. Цегляне мурування де й ділося, от мов ніякої цегли тут і не було зовсім. У відчинені двері війнув холодний дух цвілі: тхнуло чимсь дуже старим і вельми забарним.
Кораліна переступила поріг.
Їй кортіло побачити, на що схоже порожнє помешкання — якщо, звісно, коридор вів саме туди.
Із непевним відчуттям посувалася Кораліна коридором. Щось у ньому було дуже знайоме!
Килимок під її ногами був той самий килимок, який вони мали у своєму помешканні. Шпалери на стінах — ті самі, що й у них. У холі висіла та сама картина, що й у них у тому самому місці.
Кораліна зрозуміла, де вона опинилася: у своєму власному домі! Звідтіля вона так і не вийшла...
Спантеличено труснула головою.
Тоді придивилася до картини, що висіла на стіні: ні, не зовсім точно та сама! Картина в їхньому коридорі зображала хлопчика в старомодному вбранні, котрий витріщався на якісь бульки. А вираз у хлопчика на цій картині був відмінний: він так дивився на бульки, мов задумав укоїти з ними щось огидне. І щось дивне було з його очима...
Кораліна прикипіла поглядом до його очей, силкуючись дотямити, у чому ж тут відмінність.
Вона була вже майже вловила ту різницю, коли чийсь голос промовив:
— Кораліна?
Звучало наче матінки голос? Кораліна увійшла до кухні, звідки й долинув той голос. А там стояла жінка, спиною до гості. Трохи й схожа на Коралінину матір. От тільки...
От тільки в цієї шкіра була така біла, мов папір.
От тільки була ця жінка вища зростом і худіша.
От тільки пальці в неї були такі довгі, а ще вони всякчас рухалися, а темно-червоні нігті були загнуті й гострі.
— Кораліно? — повторила жінка. — Це ти?
І тут вона обернулася. Очі в неї... були не очі, а великі чорні ґудзики!
— Час підобідку, Кораліно, — повідомила жінка.
— Хто ви? — запитала дівчинка.
— Я — твоя інша мати, — відповіла жінка. — Піди й скажи твоєму іншому татові, що підобідок готовий. — Тут вона відчинила дверцята духівки. Зненацька Кораліна збагнула, яка вона голодна. Запахло такою чудовою смакотою! — Ну, іди ж!
Кораліна пройшла коридором до татового кабінету. Там, спиною до неї, сидів чоловік за клавіатурою.
— Привіт! — сказала Кораліна. — Я... я хочу сказати, що вона сказала, що підобідок готовий!
Чоловік обернувся до неї.
І в нього очі були мов ґудзі: великі, чорні, блискучі!
— Привіт, Кораліно! — обізвався він. — Я помираю з голоду.
«Інший тато» підвівся і з Кораліною подався до кухні. Посідали за кухонний стіл, і Коралінина інша мати подала їм підобідок. Величезне золотаво-коричневе смажене курча, смажена картопля, крихітний зелений горошок. Кораліна їла й наїстися не могла. Смакувало чудесно!
— Ми тут уже давно на тебе чекали, — признався Коралінин «інший тато».
— На мене?
— Атож! — сказала «інша мати». — Без тебе тут воно все не те. Але ми знали: одного чудового дня ти прийдеш до нас, і ми зможемо бути справжньою родиною. Хочеш іще курчати?
Кращого курчати Кораліна ще зроду не куштувала. Її мама іноді готувала курча, але все те було або з пакетів, або заморожене, і виймалося з духовки таке пересушене, аж горло дерло, а смаку — ніякого. Коли ж до курчати брався тато, він купував справжнє курча, але витворяв із ним різні чудні штуки: то у вині потушкує, то начинить чорносливом, то в тісті запече, а Кораліна принципово відмовлялася навіть торкатися до такого кухторення.
Тож вона взяла собі ще курчати.
— Я й не знала, що маю ще й «іншу матір», — обережно призналася Кораліна.
— Та знаєш! І всяк знає! — запевнила «інша мати», блискочучи своїми чорно-ґудзиковими очима. — Я гадала, що після підобідку тобі захочеться погратися у твоїй кімнаті з пацюками.
— З пацюками?
— З горища.
Кораліна в житті не бачила пацюка чи там щура, хіба по телику показували. Яка цікавинка! Схоже, зрештою цей день виявиться ще й дуже цікавим!
Після підобідку Коралінині «інші батьки» заходилися мити посуд, а дівчинка подалася коридором до своєї «іншої спальні».
«Інша спальня» відрізнялася від її справжньої домашньої спальні. Почати з того, що пофарбовано цю в якийсь відворотний відтінок зелені й чудернацький різновид рожевого.
Кораліна вирішила: спати отут їй не хотілося б, але поєднання відтінків тут страх яке цікаве — куди цікавіше, ніж у її домашній спаленьці.
А ще тут було повно дивоглядних речей, яких Кораліна ще в житті не бачила: крилаті янголята пурхали довкола спальні, мов налякані горобці; картинки в книжках корчилися-вигиналися, повзали ще й мерехтіли, а маленькі динозаврячі черепи виклацували зубами, коли дівчинка проходила мимо. Така собі шкатула, повна дивовижних цяцьок!
«Оце більш-менш підходить!» — подумала Кораліна. Вона визирнула у вікно. Надворі був той самий краєвид, що відкривався і з вікна її власної спальні: дерева, поля, а ще далі, по небокраю, тяглися пурпурові гори.
Щось чорне, тупу-тупу, перебігло по підлозі й шуснуло під ліжко. Кораліна стала навколішки й зазирнула під ліжко. П’ять десятків крихітних червоних оченят витріщилися на неї.
— Привіт! — обізвалася до звірят Кораліна. — Ви щури-пацюки?
То вони й повиходили з-під ліжка, заморгали оченятами від світла. Мали вони коротке, чорне, мов сажа, хутро, крихітні червоні очка, рожеві лапки, подібні до крихітних рученят, і рожеві безволосі хвости, що звивалися, мов довгі, гладенькі черв’яки.
— А розмовляти ви вмієте? — поцікавилася дівчинка.
Найбільший і найчорніший з пацюків похитав головою. «Якась неприємна в нього посмішка!» — подумалося Кораліні.
— Ну, а що ви вмієте робити? — запитала Кораліна.
Пацюки стали колом.
Тоді вони заходилися вилазити одне на одного, обережно, але швидко, аж поки утворили піраміду, на вершечок якої видерся зрештою найбільший пацюк.
І тут пацюки заспівали — тонюсінькими, писклявими голосочками:
Неприємно звучала та пісенька. Кораліна була певна, що десь її вже чула — чи щось подібне? Але не могла пригадати достеменно, де ж вона таке вже чула...
Тоді піраміда розпалася, і пацюки пороснули, прудкі та чорні, до дверей.
«Інший схибнутий стариган» із горища став на порозі, тримаючи в руках високого чорного капелюха. Пацюки подерлися нагору по ньому, зариваючись йому в кишені, за пазуху, в його ногавиці, йому за комір.
А найбільший пацючище видряпався старому на плечі, розгойдався на його довгому сивому вусові та, повз великі чорно-ґудзикові очиська, опля-гоп! — і висадився дідуганові на тім’я.
Пара секунд — і про присутність десь тут щурів-пацюків уже нагадували самі тільки невгамовні клубочки, що перекочувалися туди-сюди попід дідовим одягом, а найбільший пацючисько лупав блискучими червоними очицями з висоти дідового чолопка на Кораліну.