Міс Примула їхала на одноколісному велосипедику, жонглюючи при цьому м’ячиками. Міс Форсібілла скоком-боком виступала слідком за нею, несучи кошика з квітами й засипаючи сцену квітковими пелюстками. Ось обидві артистки добулися до авансцени, де міс Примула спритно зіскочила зі свого моноцикла, й дві старенькі працівниці сцени низько вклонилися публіці.
Усі собаки загупали своїми хвостами й захоплено загавкотіли. Кораліна чемно поплескала в долоні.
Тоді старенькі артистки порозщібали свої волохаті округлі пальта й порозкривали їх. Але відкривалися у них не тільки пальта, а ще й обличчя! Мов порожні мушлі! А з тих старих спорожнілих бахматих круглих тілес вийшли дві молоді жінки. Були вони худі, бліді й дуже гарненькі, і мали вони чорні ґудзики замість очей.
Оновлена міс Примула була вбрана в зелене трико й високі коричневі чоботи з халявками мало не на все стегно. Оновлена міс Форсібілла красувалася в білій сукні, а її жовті коси були закосичені квітами.
Кораліна відкинулася на спинку свого крісла. Міс Примула шаснула за лаштунки, й суремний гук перейшов у вереск, коли грамофонна голка проорала борозенку впоперек платівки, і її відвели.
— Це мій улюблений номер! — прошепотів песик, що був на сусідньому сидінні.
Інша міс Форсібілла взяла ножа з кошика, поставленого в кутку сцени.
— Чи ж кинджала я бачу перед собою? — запитала вона.
— Так! — вигукнули всі цуцики-муцики. — Це він!
Міс Форсібілла зробила кніксереверанс, і вся собарня знов зааплодувала. Кораліна цього разу не поплескала в долоні.
Міс Примула знов вийшла на сцену. Вона ляснула себе по стегну, й всі цуцики задзявкотіли.
— А зараз, — почала оголошення міс Примула, — ми з Міріам гордо презентуємо новий, захопливий додаток до нашої театральної вистави. Чи ж бачу я добровольця?
Цуцик, Коралінин сусіда, штовхнув їй ліктя передньою лапкою.
— Це ти доброволець! — шепнув він.
Кораліна підвелася й по дерев’яних східцях вийшла на сцену.
— Чи можу я сподіватися на велику овацію нашому юному добровольцеві? — запитала міс Примула.
Собарня загавкотіла, заскавучала, загупала хвостами по оксамитових сидіннях.
— Слухай, Кораліно! — звернулася міс Примула. — Як тебе звати?
— Кораліна, — сказала дівчинка.
— І ми ж не знайомі одна з одною?
Задивившись на ту молоду жінку з чорно-ґудзиковими очима, Кораліна лише звільна похитала головою.
— А зараз, — розпорядилася міс Примула, — ти стань он там!
Вона відвела Кораліну вглиб сцени, до дошки, й примоцювала кульку на Кораліниній голові.
Тепер міс Примула перейшла до міс Форсібілли. Чорним шарфом вона туго зав’язала своїй колежанці очі й вручила їй кинджал. Тоді обкрутнула її три чи чотири рази й показала їй на Кораліну. Дівчинка затамувала віддих і зціпила пальчики у два тугі кулачки.
Міс Форсібілла метнула ножа в кульку. Гучно луснула кулька, а кинджал застряг у дошці якраз над Кораліниною головою і забринів там. Кораліна видихнула.
Собаки шаленіли.
Міс Примула винагородила Кораліну малесенькою коробочкою шоколадок і подякувала їй за те, що була така молодця. Кораліна повернулася на своє місце.
— Ти дуже добре трималася! — похвалив сусіда-муцик.
— Дякую! — мовила Кораліна.
Панни Форсібілла й Примула почали жонглювати величезними дерев’яними киями. Кораліна відкрила коробку з шоколадками. Цуцик-муцик задивився на них тужливим поглядом.
— Ти хотів би одненьку? — запитала дівчинка.
— Так, будь ласочка! — прошепотів муцик. — Але тільки не іриску. Іриски поженуть мені слину.
— А я гадала, шоколадки не годяться собакам у їжу, — зазначила дівчинка, пригадавши: щось таке була казала їй міс Форсібілла.
— Може, так воно ведеться там, звідки ти прийшла, — прошепотів муцик. — А тут — це вся наша їда!
В тій пітьмі Кораліна не могла розгледіти, що то були за шоколадки. Заради експерименту вона відкусила крихітний шматочок — з’ясувалося, що то кокосовий горіх. А Кораліні кокоси були не до вподоби. То вона віддала ту цукерку песикові.
— Дякую! — промимрив той.
— На здоров’я! — мовила Кораліна.
Панни Форсібілла й Примула саме розігрували якусь інтермедію. Міс Форсібілла сиділа на драбині, а міс Примула стояла внизу.
— Що в імені чиїмсь? — гучно запитала міс Форсібілла. — Оте, що ми трояндою звемо, хоч як іще назви, а духмянітиме так само ж!
— У тебе ще лишилися шоколадки? — запитав муцик.
Кораліна дала йому ще одненьку.
— Не знаю, як тобі й відкрити, хто я є! — заявила міс Примула міс Форсібіллі.
— Цей номер у них зараз скінчиться, — прошепотів вухатий сусіда. — І тоді вони ушкварять народних танців.
— І як довго це триває? — поцікавилася Кораліна. — Цей театр?
— Та весь час! — запевнив муцик. — Вік і вічність!
— Ось, тримай, — сказала Кораліна. — Бери всі шоколадки собі.
— Дякую! — розчулився муцик.
Кораліна підвелася.
— До скорого побачення! — попрощався цуцик-муцик.
— Бувай! — кинула Кораліна. Вона вийшла з театру й повернулася назад, до саду. Мусила закліпати очима, аби знову призвичаїтися до денного світла.
Її «інші батьки» дожидали її в саду, стоячи пліч-о-пліч. Вони усміхалися.
— Ти гарно розважилася? — запитала її «інша мати».
— Та було цікаво, — визнала Кораліна.
Вони всі троє подалися разом до Кораліниного «іншого дому». Коралінина «інша мати» погладила коси дівчинки своїми довгими білими пальцями. Кораліна труснула головою.
— Не робіть цього! — заборонила вона.
«Інша мати» забрала свою руку.
— Ну то як? — поцікавився її «інший тато». — Тобі тут подобається?
— Ніби так, — припустила дівчинка. — Тут куди цікавіше, ніж удома.
Вони зайшли досередини.
— Я рада, що тобі тут подобається, — сказала Коралінина «інша мати». — Бо нам хотілося б, щоб ти повірила — це і є твоя справжня домівка. Ти могла б лишатися тут весь час — лишитися тут назавжди! Якби ти захотіла...
— Гмм, — гмукнула Кораліна. Вона заклала руки в кишені й почала це обмірковувати. Пучки її пальців торкнулися камінчика, якого справжні панни Примула й Форсібілла дали їй учора, — камінчика з наскрізним отвором посередині.
— Якщо ти бажаєш лишитися, — заговорив її «інший тато», — то лишається тільки єдина дрібничка, яку нам би треба зробити, аби ти могла залишитися тут на все життя.
Вони увійшли до кухні. На порцеляновій таці посеред кухонного стола лежали котушка чорних ниток і довга срібна голка, а поруч — пара великих чорних ґудзиків.
— Я так не думаю, — заперечила Кораліна.
— Ой, а ми ж так хотіли б! — забідкалася її «інша мати». — Хотіли б, щоб ти лишилася з нами. І це ж така дрібничка...
— І це зовсім не боляче! — запевнив «інший тато».
Кораліна вже знала: коли дорослі тебе умовляють, ніби щось тобі не болітиме, то воно таки болітиме. Чи не завжди так. Вона похитала головою.
Її «інша мати» сяйнула білозубою усмішкою, і коси на її голові загойдалися, мов водорослини під морською поверхнею.
— Ми бажаємо тільки того, що було б найкраще для тебе! — запевнила вона.
І поклала руку на Коралінине плече. Дівчинка позадкувала.
— Зараз я йду додому, — повідомила Кораліна. І знову заклала руки в кишені. Її пальчики стисли просвердленого камінчика.
Рука «іншої матері» перебігла по Кораліниному плечу, мов переляканий павук.
— Якщо ти цього бажаєш, — мовила «інша мати».
— Так! — твердо сказала Кораліна.
— Але ми ще побачимося з тобою, — пообіцяв «інший тато». — Коли ти повернешся.
— Угу, — протягла Кораліна.
— І тоді ми будемо разом як одна велика щаслива родина, — запевнила «інша мати». — Назавжди — на все життя!
Кораліна позадкувала. Тоді крутнулася й прожогом забігла до вітальні, відчинила двері в дальшому кутку. Там не було цегляного муру — була просто пітьма, така чорна нічна підземна темрява, аж здавалося: там чи не ворушаться якісь потворища?