— Я гадаю, моя «інша мати» захопила їх обох у свої лабети. Можливо, вона хоче затримати їх у себе й зашити їм очі чорними ґудзиками, або просто затримує їх, аби заманити мене назад і схопити своїми пальцями. Я не певна.
— Ага! Нечестиві демонські лабети, чи не так? — припустив полісмен. — Гм! Знаєте, що я вам запропоную, міс Джонс?
— Ні, — відповіла Кораліна. — А що?
— Попроси маму зробити великий кухоль гарячого шоколаду, а тоді щоб вона обняла тебе міцно-міцно! Гарячий шоколад і міцні обійми — ось найкращий засіб від кошмарів. І якщо вона почне віднікуватися, бо ти, мовляв, розбудила її серед ночі, то скажи їй: таке розпорядження поліції!
Голос у полісмена був басовитий, заспокійливий. Але він не заспокоїв Кораліни.
— Якщо я її побачу, — сказала Кораліна, — то я так їй і скажу.
І вона поклала слухавку.
Чорний кіт, що протягом усієї цієї розмови сидів на підлозі, вилизуючи свою кожушинку, тепер підвівся і попрямував у коридор, мов запрошуючи дівчинку за собою.
А Кораліна повернулася до своєї спальні й надягла блакитного нічного халатика, взула капці. Пошукала під умивальником ліхтарика і таки знайшла, але його батарейки давно потекли, й лампочка ледь жевріла слабесеньким солом’яного кольору світельцем. Поклала ліхтарика на місце й вишукала коробку білих воскових свічок (припаси на випадок, якщо не стане електрики) і вставила одну в свічник. Поклала по яблуку в кожну кишеню.
Взяла кільце з ключами й відчепила звідти старого чорного ключа.
Дівчинка увійшла до вітальні й задивилася на ті двері. Мала відчуття: двері й собі дивляться на неї! Знала, що це дурниці, але відчувала, на якомусь глибшому рівні розуміння: якась правда в тім відчутті є!
Кораліна повернулася до своєї спальні й перелапала кишені своїх джинсів. Знайшла камінчик з отвором посередині й поклала його до кишеньки своєї сукні.
Сірником запалила свічку, поспостерігала, як вона пирхає, мов випльовуючи світло, а тоді взяла чорного ключа. Він не нагрівався в руці. Кораліна вставила ключа в шпарину дверей, але не покрутнула його.
— Коли я була ще маленька дівчинка, — почала вона розповідати котові, — й коли ми ще жили в нашому старому будинку, давно-давно колись, мій тато взяв мене на прогулянку по пустирищу, яке лежить між нашим будинком і крамницями.
Як по правді, то було не найкраще місце для прогулянки. Там валялося повно того непотрібу, що люди викидають: старі каструльки, биті тарілки, ляльки без рук і ніг, порожні бляшанки, потрощені пляшки. Мама й тато взяли з мене обіцянку, що я ніколи не піду обстежувати те місце, бо там забагато гострих речей, і що, як схопить судома, і все таке.
Але я все казала й казала їм, що хочу оглянути ту місцину. Тож одного дня тато взув свої великі коричневі черевики, одягнув на руки рукавиці, а мене взув у чобітки, нацупив на мене джинсики й светр, і ми подалися на прогулянку.
Ми гуляли хвилин двадцять чи й більше. Спустилися вниз, на дно річища, де колись протікав струмок, і тут тато раптом каже мені: «Кораліно! Тікай! Нагору! Швидко!» Видихнув він ці слова напружено, це був наказ, і я послухалась. Помчала під гору. Коли я бігла, щось ужалило мене ззаду в руку, вище ліктя, але я все бігла...
Коли я вже вихопилася на вершину пагорба, то почула: хтось тупоче, гуп-гуп, слідом за мною. То був мій тато: мчав, мов шалений носоріг. Добігши до мене, він схопив мене під пахви й переставив через гребінь пагорба на протилежний схил.
І тоді ми поставали й відхекувались, засапані, озираючись назад, на те сухе річище.
А в повітрі було повно жовтих ос. Певне, ми, гуляючи, наступили на якусь трухляву гілляку й зруйнували осине гніздо. І поки я бігла нагору, до гребеня пагорба, мій тато, щоб дати мені час для втечі, лишався на місці, взявши на себе укуси розлючених комах. Коли ж він нарешті побіг, то загубив свої окуляри.
Я отримала тільки один укус — одне жало, вище ліктя. А тато дістав тридцять дев’ять укусів — і жал, по всьому тілу. Ми полічили їх потім, у ванні.
Чорний кіт почав умиватися — лапою по обличчю, вусах, і це свідчило, що терпець йому ось-ось урветься. Кораліна погладила йому голову, шию. Кіт підвівся, одійшов на кілька кроків, щоб дівчинка не діставала, тоді сів і знову глипнув на неї.
— Отож, — далі провадила Кораліна, — десь перегодом, післяобід, тато знов подався на пустирище — знайти свої окуляри. Казав: якби відклав це діло назавтра, то вже й не згадав би, де вони злетіли йому з носа.
Скоро й повернувся, вже в окулярах. Сказав: не боявся, коли стояв там, а оси жалили його, завдаючи болю; він тільки дивився, як я тікаю. Бо знав: він має дати мені досить часу, щоб утекти, а інакше оси накинулися б на обох нас.
Кораліна крутнула ключа в шпарині дверей. Він обернувся, гучно клацнув механізм.
Двері розчахнулися.
По той бік не було ніякого цегляного муру — сама пітьма. По коридору подув холодний вітер. Кораліна не поспішила пройти у двері.
— І ще він сказав, що це не було мужністю з його боку — просто стояти, щоб тебе жалили, — сказала Кораліна котові. — Не було мужністю, бо він не злякався; це було єдине, що він міг зробити. А от те, що він знову подався туди, по свої окуляри, знаючи: оси нікуди звідти не поділися; коли він по-справжньому боявся — ото й була мужність!
І вона ступила свій перший крок у той темний коридор.
Дівчинка чула дух пилу, вільгості й цвілі. Кіт м’яко ступав поруч.
— І чому ж це так? — запитав кіт, начебто цілком байдужим тоном.
— А тому, — пояснила Кораліна, — що саме тоді, коли ти боїшся і все-таки робиш те, від чого тобі страшно, оце і є мужність.
Свічка відкидала величезні, дивовижні, мерехкі тіні на стіну. Кораліна чула, як щось рухається поруч: чи обабіч, чи тільки з одного боку — не могла дотямити. Хоч би що то було, воно от ніби йшло ступінь у ступінь із нею.
— І тому ти й повертаєшся до її світу? — запитав кіт. — Бо твій тато врятував тебе колись від ос?
— Не дурій, — сказала Кораліна. — Я вертаюся по них, бо вони — мої батьки. І коли б вони завважили: я пропала, то, я певна, батьки зробили б те саме для мене. А ти знову заговорив, ти це усвідомлюєш?
— Який я щасливий, — зіронізував кіт, — що маю в дорозі товариша такої мудрості й інтелекту!
Він усе ще промовляв саркастичним тоном, але хутро на ньому наїжилося, а щіточка хвоста стирчала, мов шаблею розтинаючи повітря.
Кораліна саме хотіла сказати щось ніби «Вибач!» чи «А того разу хіба не був цей шлях коротший?» — коли це свічка погасла, та так зненацька, мов хто зняв полум’я пальцями.
Щось зашкряботіло, затупотіло, й Кораліна відчула, як серце їй калатає об ребра. Вона виставила вперед руку... й відчула, як щось схоже на віхтик чи на павутину торкнулося її рук та обличчя.
В кінці коридору ввімкнулося електричне світло, таке сліпуче після тої темряви. За пару кроків перед Кораліною стояла жінка, бовваніючи силуетом серед того світла.
— Кораліно? Люба? — покликала вона.
— Мамо! — вигукнула Кораліна й кинулася до неї, радесенька, з таким полегшенням.
— Люба! — говорила та жінка. — І чого ти взагалі тікала від мене?
Кораліна й хотіла зупинитись, та вже не змогла — ось відчула, як її обвили холодні руки «тієї матері». Дівчинка стояла там заклякла й тільки тремтіла.
А «інша мати» міцно її тримала.
— Де мої батьки? — спитала Кораліна.
— Ми тут, — відповіла «інша мати» голосом, настільки близьким до справжнього маминого голосу, що Кораліна ледве й могла б їх розрізнити. — Ми з тобою. Ми готові любити тебе, гратися з тобою, годувати тебе й робити твоє життя цікавим.
Кораліна стала випручуватися, й «інша мати» знехотя її відпустила.
«Інший тато», що сидів досі в кріслі у кінці коридору, підвівся, усміхаючись.
— Ходи до кухні! — гостинно запросив він. — Я зроблю для всіх нас опівнічний перекус. І ти б хотіла чогось попити — гарячого шоколаду, наприклад?
Кораліна пройшла ще коридором, до самого дзеркала в глухому куті. Воно не показувало нічого, крім дівчинки в халатику й капцях, яка мала такий вираз обличчя, ніби плакала допіру, але мала справжні очі, а не чорні ґудзики, і яка стискала в руці вигорілу свічку в свічнику.