— Що?! Як це — наставницею? Вона ж… І ти… — я ніяк не могла підібрати потрібних слів. — Ви обидва нічого мені не сказали!
— Ну… Твоїй бабусі, певно, здавалося, що це очевидно — я постійно бував у вас вдома, спілкувався з нею, і це зовсім не було таємницею, до того ж я сильний характерник, вона ж була могутньою відьмою… Я почав навчатися у неї, коли мені було чотирнадцять, а тобі.. дванадцять, здається?
— Одинадцять, — з посмішкою виправила я. — Я ж на три роки молодша за тебе.
Як не дивно, звістка про те, що Кір — учень бабусі, мене не розізлила і не засмутила. Вони не намагалися приховувати це від мене, просто я була достатньо неуважною, щоб нічого не помічати. У той час, коли чарівний світ почав у повній мірі відкриватися мені, книги і артефакти, що зберігалися вдома, цікавили мене набагато більше, ніж те, як друг проводить час, коли я зайнята. Навпаки, я раптом відчула, як ще одна непомітна прозора ниточка поєднала мене з ним. Цих ниточок і без того було безліч — ми і справді були кращими друзями, тож довелося б довго перелічувати, скільки у нас спільних секретів, витівок, бійок… Так, і таке траплялося!
— То що, вважаєш, бабуся залишила нам підказки? — повернулася я до теми розмови.
— Я майже у цьому впевнений. Я знаю про одне сховище, де зберігалися її найцінніші артефакти. Одного разу Анастасія сказала мені, що про нього не знає ніхто у цьому домі. А я — знаю. І зможу показати тобі, - Кір провокаційно посміхнувся, і я зрозуміла, що програла. Мене просто замучить цікавість, якщо я відмовлюсь. Якою б я не була поміркованою і обачною, все ж іноді, досить рідко, треба сказати, але все ж таки в мені прокидалися родинні гени, і у цей час я могла зробити будь-яку дурницю. І авантюра, на яку я зараз погоджувалася, без усяких сумнівів, саме дурницею і була.
— Ну припустимо. Припустимо, ми прокрадемося в будинок. Але там купа родичів, які розсіяні по всьому домі. Хоч хтось, але все ж таки наткнеться на нас! — я була налаштована скептичніше, ніж Кір, і чудово розуміла, що вся ця затія обернеться великими неприємностями для нас обох. Але відступати було вже пізно. Я чудово розуміла, що скільки б я не відмовлялася, і яку б кількість розумних аргументів не навела, Кір буде вигадувати сотні і тисячі причин, щоб заманити мене у Черепок. Краще вже тоді зекономити наш час і погодитися відразу.
— Я все продумав! Ви ж усі обідаєте о четвертій годині, чи щось близько до того, у великій їдальні, правда? Ось тоді-то ми і прокрадемося…
— Але все одно залишається купа непередбачуваних ситуацій. Ну ось, наприклад, бабуся Христя майже завжди залишається у своїй спальні — в неї чомусь саме в цей час починає боліти голова. А її кімната — сусідня! Тітка Сильвія, — я скривилася, сказавши придумане ім’я Галини. Вона просто терпіти не могла, коли хтось її так називав, і придумала собі більш красиве і таємниче, на її погляд, ім’ячко. — Теж любить з’являтися у будь-якій частині будинку у самий невідповідний момент… Ти ж розумієш, який це ризик?
— Ну… Хто не ризикує, той не п’є амброзії? — з усмішкою проголосив Кір перероблену на магічний лад приказку. Амброзією називали алкогольний напій з запаморочливими властивостями. Видіння, які він викликав, були настільки справжніми і прекрасними, що чимало чаклунів підсіли на амброзію, як на наркотик. Хоча, як не дивно, у Греції, звідки і привезли це магічне вино, його майже не вживали, обходячись звичайним, з мале-енькою крапелькою магії.
— Ну… Якщо ти так вважаєш… — на обличчя без мого на те бажання полізла змовницька усмішка. — Тоді я не проти. Сподіваюся, все пройде гладко…
Глава 3
Користь родинних зв’язків
Третя година дня. Я, при повному параді, тобто у подертих старих джинсах, довгій безформній футболці, купленій нещодавно у секонд-хенді і осінній куртці, стою під під’їздом і чекаю Кіра. Він, здається, запізнюється. Дивно, раніше такого з ним не було — навпаки, мій друг завжди був дуже пунктуальним, а іноді навіть занадто.
Раптом у невеликий двір закотилася… Ем-м… Ну, навіть не знаю, як це правильно назвати… Розвалюха? Драндулет? Музейний експонат? Ну, мабуть, щось типу того. Машина невпевнено хиталася з правої на ліву сторону, ніби вирішуючи, на який бік краще падати. Потім з граціозністю п’яного зайця петлями проїхала відносно короткий відрізок до мого під’їзду і зупинилася у небезпечній близькості від мене.