Не відкриваючи очей, Сігізмунд кивнув. Тоді Христоф підійшов до королівського ложа і, ставши на одне коліно, нахилився до страждальця.
— Скажіть мені, де знаходиться дитина, ваша милосте, — промовив львів’янин.
Король облизав сухі потріскані губи.
— В Познані, — прошепотів він ледь чутно.
— В Познані, — повторив Христоф.
— Це хлопчик? — знову запитав він.
— Так...
— Пам’ятаєте ім’я?
— Звісно, — навіть у слабкому голосі почулося щире обурення, — звісно...
Христоф замовк і став чекати, доки король назве ім’я сина.
— Звісно... — втретє сказав той, — його звати... Франциск, здається...
— Франциск, — Христоф повторював сказане, аби впевнитись, що розчув правильно.
— Йому має бути трохи більше року...
— Зрозумів, ваша милосте.
Христоф спробував підвестись, але король зупинив його легким холодним дотиком.
— В Познані знайдіть... абата Купідуру... Це наш друг. І він знає...
Сігізмунд, здавалося, заговорив з останніх сил.
— ...мою таємницю.
— Лікарю! — тієї ж миті гаркнув Свенсон, бачачи, що король утратив свідомість.
Двері розчинились, і той, кого кликали, увірвався в покої. Опинившись біля ліжка, він сердито відштовхнув Христофа, на додачу змірявши його підозрілим поглядом.
— Забирайтесь звідси, — просичав ескулап.
Чоловік слухняно звівся на ноги й попрямував до виходу, жодним чином не відповівши на цю грубість. Лікаря в цю мить можна було зрозуміти.
Біля дверей його зупинив Свенсон.
— Де ви зупинились? — запитав вікінг.
— В постоялому дворі, в «Кривого Яцка».
— Це той гадючник на Клєпажу?
— Так.
— Я навідаюсь за декілька годин. Справа, як бачите, пильна.
— Буду чекати.
З цими словами Христоф вийшов з покоїв і, ледь не загубившись у безкінечних лабіринтах коридорів та сходів, подався геть з королівського палацу. Замок височів над містом, а під ним простягалась темна пелена нічного Підзамча, крізь яку то там, то там пробивалися вогні будинків і вулиць. Львів’янин спустився донизу, просто в обійми міської ночі, інстинктивно поклавши руку на ефес шаблі, що висіла в нього на поясі. Звідси до Клєпажу було не надто далеко, проте о такій порі неприємності могли спіткати на кожному кроці навіть озброєного чоловіка. Краще загорнутися у свій плащ і швидким кроком подолати цю відстань, не звертаючи уваги ні на кого і ні на що.
— Агов, любчику... — гукнула до нього якась шльондра.
— Гей, ти, к-к-курви с-с-сину, — ледве вимовляючи слова, озвався до нього п’яний солдат, якому, видно, хотілося бійцівських пригод, а проте не вистачало сил навіть на те, щоб підвестися з калюжі власної сечі.
Христоф, не повертаючи голови в їхній бік, вийшов на вулицю Канонічну. Тут він пішов ще швидше, але несподівано спіткнувся і простягся просто на загидженій темній бруківці. Почулася добірна львівська лайка, яку Христоф не зміг та й не прагнув стримати.
— Будьте обачнішим, добродію, — промовив хтось.
Ще кілька чоловічих голосів захихотіли.
— Спробуй тут... — Христоф хутко звівся на ноги і спробував розгледіти, хто перед ним.
Навпроти сіріло чотири силуети, один з яких видався йому знайомим.
— І що ж, вдалося потрапити на королівську службу? — запитав той самий голос, і львів’янин упізнав нарешті в цій постаті вельможного Яна Фірлея, власника замку, в якому вони зупинялися з Софією по дорозі до Кракова.
— Ваша милосте... — уклонився йому Христоф, — не сподівався зустріти вас ось так несподівано...
— Все земне наше паломництво — суцільна несподіванка, — по-філософському сказав Фірлей, — ти, либонь, і гепнутись посеред вулиці не сподівався.
Голоси за спиною маршалка знову захихотіли. Христоф стиснув зуби, бо відповісти хотілось зухвало й гостро.
— Не ображайся, — вгадавши його настрій, поспішив промовити вельможа, — жарти о такій порі — химерна річ. І не все слід сприймати близько до серця. То як, дорогий Христофе, вдалося тобі отримати бодай королівську аудієнцію?
— Ні, ваша милосте, — вирішив збрехати той.
— Не дивно... Зараз король допускає до себе тільки того Свенсона і лікарів. Втім, мені відомо більше...
Ян Фірлей раптом стишив голос і підійшов ближче до свого співрозмовника.
— Наш Сігізмунд навряд чи доживе до ранку, — промовив він.
Христоф змовчав.
— Ти чув мене? — перепитав маршалок.
— Чув, ваша милосте.
— І що ж?
— Ця звістка завдає жалю.
— Так, але я зараз про інше... Смерть короля передчувають усі. І з усієї Речі Посполитої до Кракова стікаються могутні вельможі. Ті, хто готовий ділити королівську спадщину. Не треба бути провидцем, аби передбачити, що як тільки закриються назавжди очі Сігізмунда, тут почнеться різанина. Це важлива ніч, Христофе. Бо вже в прийдешній полудень буде видно, хто матиме владу, а кого втоплять у Віслі чи втопчуть у краківські вулиці. Тому кожна вправна шабля і кожне хоробре серце зараз для мене на вагу золота...