Фірлей ухопив Христофа за плечі.
— Я заплачу тобі будь-які гроші, якщо станеш цієї ночі поруч і рубатимеш за моїм наказом. Ти згоден?
— Ваша милосте...
— Будь-які гроші, — перебив його маршалок, — всі патякають про мою скупість, але я доведу тобі інше.
— Я зв’язаний іншим обов’язком, вашмосць.
— Яким ще, в дідька, обов’язком?
— Це гонорова справа, — коротко відповів Христоф.
— Ти наживаєш собі ворога, — погрозливо сказав Фірлей.
— Господь милосердний, — покірно мовив львів’янин, ступивши, про всяк випадок, півкроку назад.
Йому не вдавалося розгледіти, як виглядають охоронці Фірлея, проте Христоф розумів, що королівський маршалок не ходив би в таку ніч по місту аби з ким. Найпевніше, там троє озброєних до зубів відданих своєму господарю міцних бійців, які кинуться на нього, мов пси, за першим наказом господаря. Шансів дожити до світанку тоді в Христофа буде небагато.
Проте, вельможа опанував свою злість і, глянувши на нього зверхньо, промовив:
— Не раджу тобі лишатися в Кракові довше, ніж до ранку. Задля твого ж добра.
— Я й не мав такого наміру, ваша милосте, — з деяким полегшенням відповів Христоф.
— От і правильно.
Стримано попрощавшись, ці нічні співрозмовники розійшлися, кожен відчуваючи, що в душі залишився гнилий неприємний осад. Ці двоє знайомі були ще з лівонських, коли служили в одному війську і билися з одним ворогом. Тепер же, за інших обставин, не могли знаходитись навіть в одному місті.
Христоф шкірою відчував, як у місті росте напруга. Не дивлячись на те, що король Сігізмунд був ще живий і ніхто не оголосив про його смерть, здавалось, кожен міщанин Кракова не спав, снуючи з площі на площу, з вулиці на вулицю, якимось потаємним чином переймаючись майбутньою долею держави. В різних місцях спалахували все нові вогні, освітлюючи дорогу невеликим групам, а то й цілим юрбам людей, що, ховаючи зброю під плащами, зближалися все ближче до Вавелю. Королівських солдатів поки що видно не було.
Христоф дістався нарешті свого помешкання на Казімєжу. В цій дільниці Кракова було спокійніше, хоч час од часу також з’являвся хтось зі смолоскипом в руках і стривоженою міною на обличчі.
Софія відчинила не одразу. Лишень зачувши за дверима голос Христофа, впустила його до помешкання, яке вони знімали. Вона також виглядала переляканою.
— Де ти був? Я вже гадала, що тебе вбили, — розпачливо промовила жінка.
— Це не так легко зробити, Софіє, — відповів той, нахиляючись над мискою з водою.
Вмившись, Христоф, на мить, заховав обличчя за сіруватим рушником.
— Ти не знаєш з ким маєш справу, — раптом промовила Софія.
— Поки що на вулиці тільки юрми міщан. Жодного солдата не видно, — промовив Христоф, відкидаючи вологого рушника геть, — хоч, безумовно, вони з’являться. Але згодом... Під ранок. Мене до того часу вже тут не буде.
— Ти... ти їдеш?
— Так, маю одне завдання, яке мені доручили у Вавелі.
— А як же я? Ти залишиш мене тут?
В голосі її чулося стільки благання, що, здавалось, не встояла б і кам’яна стіна.
— Я гадав, ти прямувала тільки до Кракова... — розгублено мовив чоловік.
— Хотіла, як і ти, підшукати тут для себе службу. Але ж сам бачиш, що коїться в цьому місті.
Христоф дивився на неї, намагаючись вирішити, що робити зі своєю супутницею надалі.
— Куди ти вирушаєш? — Софія першою порушила незручну мовчанку.
— До Познані.
— Візьми мене з собою... Прошу тебе. Я там залишусь і більше не буду тебе обтяжувати... А по дорозі дбатиму про тебе, мов дружина чи служниця, і не проситиму нічого, крім захисту.
Христофові раптом подумалось, що цим глибоким благальним очам, які дивились зараз на нього, не зміг би відмовити жоден чоловік. Він не надто багато знав про цю жінку, але найпевніше, так воно й було.
Відвернувшись, мовби для того щоб позбутися чар її погляду, львів’янин кивнув.
— Сьогодні ще чекаємо на гостя, — промовив Христоф за кілька хвилин, — власне того, хто нас спровадить у подорож.
— Хто цей гість? — перепитала Софія.
— Таємний розпорядник його величності, — відповів львів’янин, — забув або й не почув його ім’я. Однак людина поважна.
— І прийде сюди? — з недовірою кинула Софія.