— Атож, в цей гадючник.
За годину в двері справді рішуче постукали. До цього часу постояльці вже встигли зібрати свої речі в дві невеликі дорожні торби. Христоф схопився з місця і рушив відчиняти, по дорозі вдоволено потираючи долоні. В цей час, він, найпевніше, згадав наказ короля своєму розпоряднику видати Христофові стільки грошей, скільки той буде потребувати. Чоловік з Лемберга вирішив, що потребуватиме багато. Тим більше що дорога до Познані неблизька та справа, до якої він зголосився, важлива й по-своєму небезпечна. Адже невідомо, хто ще може дізнатись про існування королівського нащадка... А дізнавшись, чи бажатиме цьому нежданному спадкоємцеві добра? Словом, діло вартісне.
З такими думками Христоф прочинив двері нічному гостеві. Яким же великим було його здивування, коли замість високого благородного Свенсона, він побачив на порозі декілька миршавих постатей, що миттю заштовхнули його всередину кімнати, виставивши перед собою ножі, загострені палиці та уламки шабель.
— Вітаю вас, добродії, — Христоф вихопив з-за поясу свою карабелу і двічі, хрест-навхрест змахнув нею перед собою. Лезо зі свистом розсікло повітря, змусивши нежданних гостей позадкувати назад до дверей.
— Чого вам в біса треба? — запитав постоялець, відчуваючи, як потроху після здивування його переповнює злість і навіть кількість цих пройдисвітів не применшує бажання посікти їх на капусту.
— Ми шукаємо зра... зрадників... — пробелькотів хтось із них п’яним голосом.
— Яких ще зрадників? — гаркнув Христоф.
— Зрадників корони, — втрутився інший, — тих, що винні в занедужанні його величності...
«От і почалося, — подумав постоялець, — через таких п’яних недоумків і почалося... Вельможі порадили б між собою, не проливаючи міщанської крові. Тепер же непереливки буде і городянам».
— Від чийого імені ви тут? — хмикнув він, підступивши до них ще ближче.
— Від імені короля! — заволали вони в один голос.
— В короля немає на службі свиней! — почулося в них за спиною.
Горе-нападники озирнулися. До тісного покою, добряче пригнувши голову, зайшов розпорядник короля, Йон Свенсон. Коли він випрямився у повен зріст, очі його палали, а обличчя було багряним від гніву. За його спиною стояло ще троє жовнірів з королівської сторожі. Вони, в свою чергу, тільки криво всміхались, наполовину повитягавши шаблі з-за поясу.
— Випхати звідси цих волоцюг, — наказав своїм людям Свенсон і відступив убік від дверей.
Однак, ті, що діяли «від імені короля» чимдуж кинулися до виходу самі, а сторожа тільки пригостила їх наостанок щедрими копняками. Згодом Свенсон знаком наказав їм також чекати за дверима. Щойно вони вийшли, як всередині запанувала тиша. Христоф заховав свою шаблю і почав було про щось говорити, коли ж помітив, що Свенсон і Софія мовчки дивляться один на одного. Не розуміючи в чому справа, він вирішив почекати, доки заговорить хтось із них.
— Не одразу тебе впізнав, — першим озвався вікінг, — не вірю своїм очам.
— Мені також не віриться, що це ти, — відповіла жінка.
— Багато минуло років.
— Атож.
Вони одночасно глянули на Христофа, який стояв, завмерши від подиву, а потім знову втишились поглядами один в одного.
— Кожного разу, коли ми бачились, ставалося щось недобре, — раптом процідив крізь зуби Свенсон.
— Жодного разу моєї вини в цьому не було, — відповіла жінка тремтячим голосом.
По обличчю Свенсона покотився рясний піт.
— Що цього разу? — прохрипів вікінг.
— Я не знаю...
Софія відвела очі.
— Кажи!
— Не знаю, — зі сльозами мовила та.
— Що за бісова комедія? — втрутився Христоф, проте його ніхто не слухав.
— Вони вже тут? — перевівши подих, твердо запитав Свенсон.
Жінка підняла на нього свої вологі очі. Вони були широко розкриті і десь в їхній глибині поволі загорався незрозумілий і моторошний вогонь.
— Так, — вимовила вона чужим низьким голосом.
— Де саме? — перепитав норман.
Вуста Софії раптом почорніли і скривились, як у біснуватого.
— Позаду тебе...
В ту ж мить ззовні почулися звуки бою. Брязкання зброї, слова лютих проклять і стогони поранених. Свенсон, вихопивши шаблю, кинувся за двері, проте на нього там вже чекали. Хтось швидко і точно завдав йому удару шаблею в груди. Вікінг заревів, наче лев і, викинувши лівицю вперед, підтягнув нападника до себе. Своєю велетенською рукою він тримав його за шию, мов гусака, дедалі міцніше її стискаючи, хоч сам при цьому стікав кров’ю. Христоф кинувся йому на допомогу і, перше, що він побачив за дверима — це були порубані тіла волоцюг, що вдерлися до його кімнати. Поруч з ними лежало двоє з королівської сторожі, а третій відчайдушно відбивався від цілого загону якихось нових нападників.