— До дідька церемоніал, — вигукнув раптом Фірлей і розкрив перед Христофом обійми, — радий, що ти завітав. Згодився врешті пристати до мене на службу?
— І так і ні, вашмосць — відповів Христоф, після того, як господар випустив його зі своїх міцних обіймів.
— І так і ні? — здивовано перепитав той. — Це ж як?..
— Найпевніше, служитиму вашій мосці і не служитиму одночасно, — продовжив гість.
— Дідько б узяв цих русинів, — промовив Фірлей і зареготав, — хитрі, як жиди. Прямо тобі ніколи не скажуть... «Служитиму вашій мосці і не служитиму одночасно». Це ж як? Братимеш платню, а сам будеш молодиць грати довколишніх?.. Так? Ой, пробачте, ясна пані...
Господар спохопився, згадавши, що поруч з Христофом жінка. Він уклонився Софії і додав дещо винуватим голосом:
— В цій глушині перетворююсь потроху на селюка, але обіцяю в присутності пані бути шляхтичем, як того велить моє походження.
Гостя поблажливо усміхнулася і відповіла, що насправді нічого й не розчула. Він по-шляхетськи представився їй, витискаючи з себе стільки добрих манер, скільки в ньому їх було. Жінка схвально кивнула, даючи зрозуміти, що оцінила його потуги належним чином. Сама вона представилась господарю як Софія Єлецька.
— Що ж, найперше, вам слід відпочити з дороги, а вже потім поговоримо з тобою, Христофе, наодинці, — мовив Фірлей і гукнув ключника.
Той миттю опинився перед господарем і глянув на нього відданими, як у пса, очима. Це був уже літній чоловік, трохи згорблений і сивий. Пересувався він так безшумно, що, здавалось, ключником у цьому замку насправді служив привид.
— Нашим гостям потрібні покої, — коротко сказав Фірлей.
Той вклонився у відповідь.
— Ходіть, прошу, за мною, — запросив їх ключник.
Мандрівники попрощалися з господарем і рушили слідом за слугою, який повів їх добряче стертими сходами кудись нагору.
— Йдіть поволі й обачно, — застеріг їх той, — тут можна впасти й добряче забитися.
Сам він, проте, подався попереду так швидко і бадьоро, що гості ледве за ним встигали, одразу ж і порушуючи засторогу. На щастя, до відведених їм покоїв вони дісталися цілими. Всередині кожної з двох кімнат було сиро і відгонило погано вичиненими шкурами. Ключник пояснив, що це від того, що там довго ніхто не мешкав. Кожен новий постоялець втягує в себе і сморід, і сирість, а потім виносить їх назовні під час прогулянок. Тож чим довше їхні гості тут пробудуть, тим краще для них самих, бо з часом побут їхній ставатиме все приємніший. Христоф відповів, що вони планують залишитися тут лише на одну ніч.
— Тоді ви, можливо, й не побачите її... — пробурмотів тихо ключник.
Втім, гості добре почули його слова.
— Кого «її»? — першою перепитала Софія.
Той затнувся і прикусив безкровну старечу губу.
— Не зважайте, — спробував відговоритися ключник.
Це ще більше підігріло інтерес прибулих.
— Кого чи що пан має на увазі? — запитав тепер уже Христоф.
Відвівши погляд, ключник неохоче промовив:
— Челядь бачить іноді величезну рись з вогненними очима, що гуляє вночі по замкових стінах і подвір’ї... Кажуть, це демон, що приходить сюди з пекла...
— А ви її бачили? — з цікавістю мовила Софія.
— Так, декілька разів... Інакше не повірив би і сказав, що все це вигадки.
— І що потрібно цьому демонові в подобі рисі?
— Невідомо.
— Тобто він не чинить жодного зла?
— Ні, лише лякає челядників до смерті.
— Гадаю, дурня якась, — несподівано сказав Христоф.
Йому пригадалася зустріч з дивакуватим й моторошним на вигляд вершником, що показав їм сьогодні шлях. Для одного дня здавалось забагато чортівні. Від такої раптової різкості з вуст гостя ключник згорбився і замовк, озвавшись після цього лише раз:
— Вечеря о дев’ятій в комендантській трапезній. На вас чекатиме єгомосць Фірлей.
Відкланявшись, він з такою ж спритністю збіг донизу по сходах, з якою піднявся сюди. Залишалося тільки здогадуватись, звідки в такому геть немолодому тілі стільки спритності.
— Ти міг би бути з ним гречніший, — дорікнула Софія, щойно кроки ключника затихли десь унизу сходів.
— Так, міг би, — Христоф і сам це розумів, проте втома далася взнаки і не сприяла ввічливому поводженню.
Хотілося чимшвидше і хоч ненадовго простягнутись на якійсь лежанці. Хай навіть у смердячому замковому покої. Він мовчки повернувся до неї спиною і рушив до своєї кімнати. Всередині, лиш знявши з поясу шаблю, чоловік ліг горілиць на низьке трухляве ліжко і з насолодою заплющив очі.