— Навіть не почувши, що буде потрібно за це мені?
— Що ж, кажи...
Співрозмовник короля глибоко вдихнув повітря. Воно затрималось на мить десь у його легенях, а потім зі свистом вирвалось назовні. Сігізмунд болісно зойкнув, ніби цим зусиллям у нього вже відібрали частку життя.
— По-перше, за це ти вмреш у страшних муках. Мені потрібен біль...
— Гаразд, — ані хвилини не сумніваючись, відповів монарх, — я згоден.
— Це ще не все, — перебив його гість, — мені мало твоїх тілесних мук. Знай, що за ласку, яку отримаєш від мене, заплатиш не тільки ти.
— Що це означає? — здригнувся король.
— Мені потрібне ще чиєсь життя.
Сігізмунд відчув, як горло його здавив пекучий гнів.
— Будь ти проклятий! — закричав монарх, — невже й краплини жалю не знайдеться в тебе до того, хто тяжко страждає?
— Ні, — урвав той, — не знайдеться...
— Чиє життя ти ще хочеш?
— Я сам вирішу... Ти про це не дізнаєшся. Але неодмінно вмре той, хто вірно тобі служив. Або той, кого ти любиш.
Після сплеску гніву настала слабкість, і король вже не міг триматися на ногах. Сігізмунд важко осунувся на підлогу...
— То що ж, ваша королівська милосте, — іронічно мовив гість, — скасовуємо угоду?
Монарх витер піт, який градом котився з його чола і заливав очі.
— Ні, не скасовуємо, — простогнав він, — мені потрібна ще одна доба... За будь-яку ціну.
Незнайомець раптом більше театрально, аніж учтиво вклонився.
— Як накажете, ваша величносте, — солодкаво і знущально водночас протягнув він, — буде сповнено.
Невідомий зробив крок назад і знову вклонився.
— Буде сповнено! — повторив він вже голосніше.
Дивний чоловік, ця жахлива з’ява болісної ночі, продовжував відступати, кланятись і без упину повторювати ту саму покірну фразу. Однак в його голосі чулося дедалі більше насмішки й знущання, доки врешті замість слів, десь у темній глибині королівських покоїв, пролунав пекельний регіт, який, проте, різко обірвався.
— Добу, ще тільки добу, я не прошу більшого... — шепотів король, метаючись на вологій від поту постелі.
— Ваша величносте, ваша величносте... — лікар щосили намагався упіймати його слизьку розтріпану голову, аби та не вперіщилась в залізне узголів’я.
Коли йому це вдалося, монарх одразу прокинувся і широко розплющив очі. Рот його також відкрився, як у рибини, і він почав жадібно хапати ним повітря.
Притримуючи хворого лівою рукою, лікар потягнувся до склянки з заспокійливою настоянкою і за мить приклав її монархові до вуст. Сігізмунд зробив один спазматичний ковток, проте невдало, від чого відчайдушно закашлявся. Майже вся рідина, яку той ковтнув, полетіла назад лікарю в обличчя, втім король таки прийшов до тями.
— Це був лиш сон, — якомога лагідніше сказав йому ескулап, — всього лиш поганий сон...
Голова Сігізмунда безсило впала на подушку.
— Сон, — кволо вимовив король.
— Сон і не більше, — підтвердив лікар, втираючи рукавом своє обличчя, яке обплював йому володар Речі Посполитої.
Після цього він взявся витирати хустинкою піт з обличчя короля. Якоїсь миті Сігізмунд зібрався з силами і скорчив обурливу гримасу. Лікар припинив свою процедуру.
— Покличте сюди... — почав говорити король, але дихання йому раптом забракло.
— Священника, ваша величносте? — спробував допомогти йому лікар.
— Дурню ти! — обличчя монарха налилося кров’ю. — Нехай до мене зайде Свенсон!..
Лікар підскочив так, мовби його вкололи розпеченою голкою. Незграбно вклонившись розпластаному і знеможеному королю, він чимдуж вибіг за двері.
Йон Свенсон, таємний королівський розпорядник, високий на зріст і дужий норман, зайшов до покоїв за кілька хвилин. Колись цей чоловік з похмурим і уважним поглядом, який сочився з-під густих сивих брів, служив особистим охоронцем його величності. З роками Свенсон постарів, але монарх, замість того, щоб відпустити його до рідної Швеції, лишив при собі й навіть збільшив платню. І справа тут була не лишень у вдячності, яка не завжди властива королівським особам, а в тому, що розум Свенсона не поступався його колишній та й теперішній силі. Сігізмунд цінував його вірність, як і те, що друзів цей похмурий швед при дворі не мав. І звісно ж умів тримати язика за зубами. Свенсону можна було довірити будь-яку таємницю і бути певним, що той швидше дасть відрубати собі руку, аніж зрадить довіру володаря.
Таємний розпорядник, зокрема, зберігав кореспонденцію короля. Отримував листи, адресовані його величності, уважно перевіряв, чи на папері не було отрути, і лиш тоді передавав секретареві або особисто монархові. Відправляв королівські листи Свенсон також сам. Спершу уважно приглядався до кур’єра, розпитував, чи добре знає шлях і, лише зачувши підходящу відповідь, спроваджував у дорогу. Розпорядник короля, мовби кожного разу забував, що всі кур’єри були людьми надійними і перевіреними безліч разів.