Ленгдон клацнув рушничним замком.
— Мені потрібен тільки той ведмідь — один-однісінький, — промовив він уперто, не реагуючи на пропозицію товариша. — Я вже навіть придумав, як ми його завтра вполюємо. Звісно, ти, Брюсе, знавець ведмедів, та як на мене, надто тяжка в нього рана, щоб він утік кудись далеко.
Ще завидна вони наносили бальзамових гілок і намостили біля вогнища дві постелі. Брюс саме розстеляв свої ковдри, готуючись до нічлігу, і Ленгдон не зволікаючи і собі почав лаштуватися до сну. За плечима у них був напружений день, тож не дивно, що, улігшись, обидва поснули за якихось п’ять хвилин.
Ленгдон ще спав, коли Брюс на світанні прокинувся й виліз із постелі. Тихенько, щоб не розбудити товариша, взув чоботи й, збиваючи з трави важку росу, неквапно вирушив до коней, що паслися за чверть милі від них. Назад він повернувся з Черепахою та верховими кіньми. Ленгдон уже встав і розпалював багаття.
Він часто тішив себе думкою, що ось такі ранки і життя просто неба розбили вщент прогнози лікарів і не дозволили трунарям забагатіти на його похороні. Рівно вісім років тому, так само у червні, він уперше потрапив на Північ: худий, із запалими грудьми — за п’ять хвилин сухотник! «Якщо, юначе, ви наполягаєте на переїзді, воля ваша, — застерігав його лікар. — Та це лише пришвидшить вашу смерть».
За час, який минув відтоді, його запалі груди збільшилися в об’ємі на п’ять дюймів, та й сам він став тугий, неначе вузол. Перші рожеві барви сонця ковзали по гірських вершинах, повітря густо пахло цвітом, зіллям та росою, й ритмічно рухалися Ленгдонові груди, глибоко вдихаючи кисень, щедро присмачений цілющим бальзамовим трунком.
На відміну від флегматичного Отто, він сприймав своє дике життя із незмінним азартом. Від почуттів, що його переповнювали, Ленгдонові завжди хотілося кричати, співати, насвистувати щось веселе, але не цього ранку: сьогодні в ньому нуртував азарт мисливця.
Поки Отто сідлав коней, Ленгдон пік паляниці з прісного тіста. Він був великим мастаком «дикого хлібопечення», як він це сам називав. Спосіб, до якого він удавався, мав подвійну перевагу: він заощаджував час і був простий.
Ленгдон розв’язав один важкезний мішок із борошном, зробив кулаками ямку в борошні, налив туди пінту води, півчашки оленячого жиру, додав столову ложку пекарського порошку, три пучки солі — й почав замішувати тісто. Не збігло й п’яти хвилин, як сирі паляниці вже лежали на великій бляшці. За наступні півгодини Ленгдон устиг підсмажити біфштекси з баранини, спекти картоплю та припекти паляниці до брунатно-золотавого відтінку.
Диск сонця тільки-но виринув із-за східного видноколу, коли мисливці покинули табір.
Через рівнину вони їхали верхи, коли ж дорога пішла вгору, рушили пішки, ведучи коней за повіддя.
Знайти слід Тора було зовсім не складно. Там, де він учора зупинявся і грізно гарчав, викликаючи ворогів на герць, на землі темно червоніла чимала пляма крові. Від плями до пасма гір тонкою ниткою вів кривавий слід. Спускаючися з другого боку до видолинка, вони ще тричі знаходили місця, де зупинявся Тор, і в кожному з них бачили почервонілу землю або каміння з висохлою кров’ю.
Вони минули ліс, вийшли до струмка, і коли побачили на смузі чорного затверділого піску відбитки Торових лап, то мимохіть завмерли. Брюс аж здригнувся, а Ленгдон, здивовано скрикнувши, швиденько витяг із кишені рулетку й нахилився над одним із них.
— П’ятнадцять із чвертю дюймів! — зачудовано повідомив він.
— Ану ще раз! — порадив Брюс.
— П’ятнадцять з половиною!..
Брюс ковзнув поглядом до ущелини.
— Найбільший із тих, які мені траплялися, мав чотирнадцять з половиною, — промовив він, і в голосі його з’явилися благоговійні нотки. — Його застрелили на Атабасці, і досі він вважався найбільшим із усіх гризлі, впольованих у Британській Колумбії. Але ж цього їм усім ще доганяти й доганяти!..
Вони рушили далі і знову виміряли слід — цього разу на краю першого плеса, де Тор заспокоював свої рани. Результат був майже такий самий. Надалі плями крові траплялися лише де-не-де. Коли доходила десята ранку, вони дісталися грязьового озера, де Тор приймав цілющі ванни.
— Йому було кепсько, — упівголоса підбив підсумки Брюс. — Тут він перебув більшу частину ночі.
Тоді, не змовляючись, керовані одними й тими самими імпульсами й думками, вони оглянули місцину, яка лежала перед ними. На віддалі півмилі від них одна гора майже упритул підступала до другої, так що між ними залишалася лише вузька ущелина, куди не досягало сонячне світло.
— Йому було дуже кепсько, — повторив Брюс, усе ще вдивляючись уперед. — Як на мене, коней нам краще прив’язати тут, а далі йти без них. Хтозна... може, він там.