Раптом Брюс аж зайшовся веселим сміхом.
— Джиммі, це ж простіше простого! — вигукнув він крізь сміх. — Пригадуєш, як ми торік у долині збирали суниці, а вже за дві години, зійшовши у гори, грали у сніжки? Чим вище ти сходиш, тим холодніше там повітря, так? Ось і тепер, першого липня, вилізь на будь-яку вершину — ураз закоцюбнеш! Так от, Джиммі, гризлі залягають у сплячку там, де високо і зимно, а барлоги барибалів набагато нижче. Коли на висоті, де спить гризлі, вже випало чотири фути снігу, барибал ще гуляє долинами, лісами, запасаючи жирок. Його сплячка починається на тиждень, а часом і на два пізніше, ніж у гризлі, а навесні він прокидається на тиждень-два раніше. Під час залягання він товщий, ніж гризлі, а коли прокидається, то не такий худий. Ось чому малята барибала більші, ніж у гризлі. Просто в їхньої матері більше молока. Я думаю, причину слід шукати тут.
— Ти поцілив просто в яблучко! — захоплено вигукнув Ленгдон. — Мені це, Брюсе, і на думку не спадало!
— О, на світі чимало такого, про що ти навіть не замислюєшся, поки з ним не зіткнешся, — мовив горянин. — Ось ти щойно сказав: найбільше задоволення від полювання дістаєш тоді, коли починаєш розуміти, що можна не тільки убивати, а й залишати живим. Коли ти міг убити, але не вбив. Якось я сім годин пролежав на чубку гори, дивився, як басують барани, і дістав задоволення більше, аніж якби перестріляв усю отару.
Брюс підвівся й потягнувся. Після вечері це завжди означало: пора вже пізня, тож час лягати спати.
— Завтра буде гарна днина, — сказав Брюс, позіхнувши. — Дивись-но, як сніг на вершинах біліє.
— Брюсе...
— Що?
— Як думаєш, скільки важить наш бурмило?
— Фунтів тисячу двісті, а може трохи більше. Це не мені, а тобі пощастило зустрітися з ним ніс у ніс. Якби там був я, Джиммі, ми вже сушили б його шкуру!
— І в яких він кондиціях?
— Судячи з того, як він лазить по горах, я дав би йому років десять-дванадцять. Можна сказати, він у розквіті сил.
— Брюсе, а дуже старі ведмеді тобі траплялися?
— Авжеж, причому деякі були такі старі, що їм уже й костури не завадили б, — озвався Брюс, розв’язуючи шнурівки на черевиках. — Доводилося й таких підстрілювати, що вже й зубів не мали.
— І по скільки ж їм було років?
— Ну, мабуть, тридцять — тридцять п’ять. А може, й усі сорок. Ну, Джиммі, все, на добраніч.
— Добраніч, Брюсе!
Ленгдон прокинувся через кілька годин від зливи. Лаючись, він вискочив з постелі й кинувся до Брюса.
Звечора вони не напинали тіпі, і вже за мить Ленгдон слухав, як Брюс проклинає останніми словами свою та його легковажність. Навколо все оповив чорнильний морок, час від часу пронизуваний спалахами блискавиць, і майже одночасно з цими спалахами лунав грім, від якого здригалися гори. Ленгдон скинув змоклу наскрізь ковдру. Черговий спалах вихопив з темряви Брюса, що сидів, закутавшись у ковдри, з пасмами мокрого волосся на худорлявому довговидому обличчі. Побачивши напарника в такому вигляді, Ленгдон не стримався і голосно розреготався.
— «Завтра буде гарна днина!» — передражнив він Брюса. — «Дивись-но, як сніг на вершинах біліє!».
Брюс огризнувся, однак його слова потонули у гуркоті громовиці.
Ленгдон діждався чергового спалаху блискавки і перебіг у сховок — під кремезний канадський бальзам. Там він просидів, рятуючись від зливи, хвилин п’ять-десять, а потім дощ ущух так само несподівано, як і розпочався. Гроза перемістилася на південь, прихопивши із собою блискавки та громи. У пітьмі він почув, як десь поруч вовтузиться Брюс. Чиркнув сірник, і Ленгдон побачив, що той дивиться на годинник.
— Третя доходить, — повідомив Брюс. — Гарно промочило, еге ж?
— А я знав, що піде дощ, — недбало кинув Ленгдон. — Знаєш, Брюсе, коли сніг на вершині стає такий білий...
— Дався тобі той сніг — краще вогонь допоможи розпалити! Добре, хоч вистачило розуму накрити ковдрами їжу. Ти не змок?
Ленгдон саме витирав волосся. Він почувався так, як почувається пацюк, пожбурений у воду.
— Ні!.. Я був готовий до грози і сховався під крислатим бальзамом. Коли ти звернув мою увагу на білизну снігу, я одразу зрозумів...
— Та дай ти спокій тому снігові! — буркнув Брюс, і Ленгдон у пітьмі почув, як тріщать у Брюсових руках сухі ялинові галузки.