Він узявся йому допомагати, і вже за п’ять хвилин поруч палало багаття. Полум’я освітило їхні обличчя, і видно було, що негода анітрохи не зіпсувала їм настрою. Брюс теліпав мокрим чубом і шкірився на всі кутні.
— Дощ періщив, а я спав як убитий, — пояснював він. — Мені наснилось, ніби я беркицьнувся в озеро. А як прокинувся, то навіть намагався плисти.
Дощ у горах на півночі Британської Колумбії, у перших числах липня, а надто о третій годині ночі, важко назвати теплим, і Ленгдон із Брюсом ще добру годину збирали хмиз для вогнища та сушили одяг і ковдри. О п’ятій вони вже поснідали, а коли повернуло на сьому, подались у видолинок, прихопивши із собою мішок із харчами й сідла. Брюс уїдливо зауважив, що загалом його пророцтво збувається: після нічної громовиці справді день обіцяв бути ясним і погожим.
Мокро блищала трава на галявинах. Повноводі струмки у долинах жебоніли гучніше, ніж зазвичай. Після нічної зливи снігу на кручах поменшало чи не удвічі, а квіти стали вищими й гарнішими (принаймні так здавалося Ленгдонові). Повітря було напоєне духмяним ароматом трав і вранішньою свіжістю, а долину починало заливати чудове, золотаве сонячне сяйво.
Мисливці вирушили уздовж струмка вгору. Біля кожної піщаної смуги вони нахилялися і шукали очима ведмежих слідів. Не проїхавши й чверті милі, Брюс несподівано скрикнув і зупинився біля округлої піщаної латки з відбитком величезної Торової лапи. Ленгдон спритно зіскочив з коня і зняв мірку.
— Він! — вигукнув Ленгдон. Голос його від хвилювання аж тремтів. — Послухай, Брюсе, може, нам гайнути так, як є, без коней?
Горянин похитав головою. Перш ніж відповісти, він зіскочив з коня, взяв підзорну трубу й уважно оглянув схили гір попереду. Ленгдон також узявся за бінокль. Одначе на схилах було тихо і спокійно.
— Він далі бреде уздовж джерела, — сказав Брюс. — Від нас до нього милі три-чотири. Отже, кілька миль ми проїдемо верхи, поки не знайдемо придатного місця для коней. Якраз роса до того часу спаде.
Тепер іти слідами Тора було легко, адже вони весь час тяглися уздовж струмка. Не далі як за три-чотири сотні ярдів від купи каміння, де Тор зустрівся з рудомордим Мусквою, посередині трав’янистої улоговини ріс хвойний лісок. Там мисливці розсідлали своїх коней, стриножили їх і пустили пастися. Через двадцять хвилин, обережно ступаючи, вони вийшли до м’якого піщаного ложа, де відбулося знайомство величезного гризлі і маленького барибала. Злива змила маленькі сліди ведмежати, але не відбитки лап здоровезного Тора. Брюс, блиснувши зубами, поглянув на Ленгдона й пошепки проказав:
— Гризлі десь поруч. Не здивуюсь, якщо раптом з’ясується, що він ночував у сусідстві з нами, а тепер вештається неподалік.
Він послинив палець, підняв його, визначаючи, звідки дме вітер, тоді велемудро кивнув і сказав:
— Гадаю, краще перебратися на схил.
Тримаючи напоготів рушниці, вони обійшли купу каміння і рушили до невеличкого видолинка, сподіваючись зійти його дном на найближче узвишшя. Дійшовши до початку видолинка, вони знову зупинилися. На його піщаному дні чітко видно було сліди ще одного ведмедя. Брюс припав на коліно, вивчаючи відбиток ведмежої лапи.
— Ще один гризлі, — озвався Ленгдон.
— Ні, це не гризлі — барибал, — виправив його Брюс. — Джиммі, ну скільки ще тобі товкмачити, що слід у гризлі зовсім не такий, як у чорних ведмедів! Оце слід від задньої лапи, бачиш, п’ятка заокруглена. А якби це був гризлі, то п’ята була б загострена. Для гризлі цей слід заширокий і занадто клишоногий, і кігті в нього не такі довжелезні щодо п’ятки. Я бачу це так само добре, як і ніс на твоєму обличчі!
— Нам із ним по дорозі, — сказав Ленгдон. — Ходімо далі!
Пройшовши ярдів двісті, вони дісталися до місця, де ведмідь покинув виярок і видерся на схил гори. Мисливці й собі піднялися на гору. У густій траві та на твердому сланці першого хребта ведмежі сліди загубилися, але тепер вони їх не цікавили. Їхню увагу привернув пречудовий краєвид, що відкривався з тієї місцини, де вони стояли.
Погляд Брюса раз у раз повертався до видолинка, де дзюрчав струмок. Він знав, що саме там вони надибали слід гризлі, а решта його не цікавила. Тоді як Ленгдона цікавило геть усе, що бачили його очі, що чули його вуха. Будь-яка гола скеля, будь-який терновий кущ, здавалося, приховували купу загадок, і він озирав вершини та схили з таким самим завзяттям, з яким шукав слід звіра. І саме завдяки цьому він побачив те, від чого міцно схопив Брюса за руку і рвонув до себе.