«Подя, заходь, бо проп'ю гроші. Федір»
З Федором Тетяничем я познайомився наприкінці сімдесятих, коли після інституту з групою молодих художників я прийшов працювати в комбінат монументально-декоративного мистецтва. Тут усім заправляли мордаті та вусаті рагулі. Рагулі вважали себе національно свідомими, кожен тримав в кишені свою помірковану та конформістську дулю. Крім дулі, їм були притаманні: цілковита бездарність, провінційна обмеженість і повна відсутність почуття гумору. В комбінаті процвітала «шароварщина». Навіть непрофесійному оку був помітний гидотний рівень всіх цих численних фресок, вітражів і мозаїк, де шаровари роздувалися, як пухлини, а їх власники вусами підмітали підлогу. Рагулів, однак, це не бентежило, себе вони вважали останнім «П'ємонтом» українського мистецтва, а нас – піжонами та небажаними конкурентами. Федір сяяв на цьому сірому тлі, як тропічний птах з Нової Гвінеї серед зграї ворон. В крислатому «борсаліно», в мештах на високих підборах і плетених помаранчевих штанях він розсікав задушливе комбінатівське повітря. В руці у нього виблискувала банка з червоною фарбою. Попереду Федора чимчикував голова художньої ради, Федір скрадався за ним, як тигр-людожер. Кожен крок начальства він старанно обводив червоною фарбою. На підлозі незрозумілим дороговказом майоріли червоні сліди. Начальницьким черевикам теж трохи перепадало. Щоб не бути пофарбованим, начальство змушене було стрибати. Звислі вуса і набряки під очима підстрибували в такт. Сам Федір на той час робив величезну мозаїку на Київському заводі художнього скла. Замість банальної смальти, абож, ще гірше, керамічного «кабанчика», передбачалося класти мозаїку з вишуканих матеріалів, чільне місце серед яких займали консервні банки, гаєчні ключі, деталі іржавих механізмів та інший непотріб постіндустріальної цивілізації. Ясна річ, замовник у захваті від усього цього не був. Чим все скінчилося, я не пам'ятаю, скоріш за все автору заплатили за картон і ескіз (замовник при цьому чухав потилицю і матюкався), авангардний твір було знищено нечутливими до мистецтва пролетаріями, а гроші списали на наочну агітацію.
Якось Федір позичив у мене гроші. Минуло кілька років, я давно про них забув і тому був трохи здивований текстом записки, приліпленої слюнями до моїх дверей: «Подя, заходь, бо проп'ю гроші. Федір». Заходити треба було у майстерню на вулиці Перспективній. Я відчинив двері і побачив печеру. Зверху, а також з усіх боків звисало і стирчало «щось». Це можна було б назвати космічним звалищем, наочною ілюстрацією до теорії ентропії. Здавалося, що Федір почистив цивілізацію кінця двадцятого сторіччя, як рибу, тіло якої викинув на смітник, а лускою прикрасив своє житло. Заповзти в цю нору можна було тільки рачки, і я повз, чіпляючись вухами за іржаві гайки, старі годинники, гандони і здохлих метеликів. У глибині печера розширювалася, за столом сидів Федір в чорній мантії і слухав магнітофон. «Ум-м-м-м-м…А-а-а-а-а-а… Гм-м-м-м…С-c-c-c-c…» – бубнив апарат, старанно сортируючи частоти на дві великі колонки. «Це мої вірші, – пояснив Федір, віддаючи мені гроші, – хочеш – слухай, а хочеш – повзи назад». Для того щоб розвернутися, треба було проповзти трохи вперед, і я лишився. Федір дістав горілку…
Інша нагода послухати вірші Федора випала мені, коли Ігор Палійський, автор безсмертної поеми «Русь», запросив мене в підвал на вулиці Леніна (тепер Богдана Хмельницького) послухати гурт «Ностальгія за мезозоєм». Колись в цьому підвалі під квітковим магазином (біля зоокрамниці) робили соснові вінки для небіжчиків, тут же прикрашали їх квітами (живими дорожче, паперовими дешевше) і, причепивши насамкінець жалоб ну стрічку з написом «бронзянкою», старанно виведеним інвалідом Борисом Івановичем Колодочкою, відправляли «іздєліє» нагору замовнику. Борис Іванович був мовчазний і загадковий, як герої Байрона, він брав роботу (тобто вінки і стрічки) «на дом», їздив на старому «Запорі» і був трошки схожий на Сільвера. Таємниці своїми чорними крильцями тріпотіли над його червоною пикою. Так одного разу я випадково втрапив до нього у квартиру (ми мешкали в одному будинку). Вінки, обвиті стрічками, стояли вздовж стін. Посередині, за не зовсім чистим столом сиділи Борис Іванович і дві красуні, в порівнянні з якими фотомоделі часопису «Вог» здавалися паспортистками з ЖЕКу. Всі троє були п'яні і розважалися співанням пісні «Жизнь невозможно повернуть назад…». Помер Борис Іванович так само загадково, як і жив: з вікна на четвертому поверсі валив чорний дим, обвуглене тіло чомусь діставали з вікна по пожежній драбині. В міліцейському протоколі коштовним діамантом світилася фраза. «Тело прожгло діван»…