7
Зоя
Коли Зоя встала, ще й не зазоріло. Вона вирішила спершу впоратися з ранковими справами, а тоді піти до Ґранд-Палацу, щоб відімкнути Ніколаї. Після їхнього повернення до столиці минув тиждень, і королівське чудовисько відтоді не з’являлося, що неабияк заспокоювало дівчину.
Тамар з Надею, всівшись навколо круглого столу, який колись належав Дарклінґовому особистому охоронцю, уже чекали у вітальні, що межувала із Зоїними кімнатами. Надя досі була в халаті, а от Тамар вже вдягнулася у форму; руки залишалися голими, а на стегнах блищали бойові сокири.
— Звітують про два нових напади кхерґуудів, — повідомила дівчина, підіймаючи стос паперу, вкритого дрібним почерком.
— Мені потрібен чай, — урвала її Зоя.
Як могло статися, що світ розпадався на шматки ще до сходу сонця? Це просто дикунство якесь. Вона налила собі з самовара горнятко чаю і взяла документи з руки Тамар. Стіл був засипаний безліччю інших паперів.
— Де вони вдарили цього разу?
— Трьох гришників викрали в Сікурську, а ще вісьмох — південніше від Кар’єви.
Зоя важко опустилася на стілець.
— Так багато?
Шуанці скористалися своїми запасами юрди парем для створення нового типу воїнів — солдатів, перекроєних Творцями; їм додали сили, наділили крилами, важчими кулаками, кістками, які не ламаються, і загостреними відчуттями. А назвали ці створіння кхерґуудами.
— Розкажи їй решту, — порадила Надя.
Зоя прикипіла поглядом до Тамар.
— Це ще не все?
— Це Равка, крихітко, — уїдливо озвалася дівчина. — Гриші неподалік від Сікурська подорожували під прикриттям. Або шуанці дізналися про їхню місію…
— Або Ніна мала рацію, і ці нові солдати справді можуть винюхувати гришників, — закінчила за неї Надя.
— Ніна попереджала нас, — погодилася Тамар.
— Попереджала, еге ж? — дошкульно перепитала Зоя. — Яке щастя, що наш люб’язний король відправив наше головне джерело інформації щодо цих шуанських солдатів за тисячі кілометрів ізвідси.
— І саме вчасно, — нагадала Тамар. — Ніна геть утратила голову від смутку. Якщо вона зможе стати в пригоді, це піде їй на користь.
— Така собі буде розрада, коли її схоплять і стратять, — буркнула у відповідь Назяленскі. Вона вщипнула себе за перенісся. — Шуанці випробовують наше терпіння, просуваючись углиб нашої території. Час дати їм відсіч.
— Але як? — поцікавилася Надя. — Оголосити суворе застереження?
— Це було б можливо, якби ми вирахували, де розташовані їхні домашні бази, — узялася розмірковувати Тамар. — Але моїм джерелам не вдалося виявити, де саме створюють і тренують солдатів-кхерґуудів.
Від думки про ці бази й «добровольців»-гришників, котрих шуанці підсадили на парем, щоб перетворити їх на почвар, у Зої шлунок зав’язався вузлом. Вона потягнулася до іншої теки.
— Це розтини?
Тамар кивнула. Тіла двох кхерґуудів привезли з Кеттердама до Маленького Палацу для вивчення. Толя заперечував проти цього, переконуючи, що не можна паплюжити тіла полеглих солдатів. Але Зоя не мала часу на шляхетне поводження, коли її людей викрадали з їхньої власної землі.
— Цей метал, — сказала вона, показуючи на примітку, залишену Давідом на берегах виконаного Корпуснійцями детального анатомічного рисунка, — яким вони зміцнюють кістки. Це ж не просто гришинська сталь?
— Це сплав, — пояснила Надя. — Вони поєднують гришинську сталь із рутенієм. Він не такий піддатливий, але витриваліший.
— Ніколи про нього не чула.
— Рутеній надзвичайно рідкісний елемент. У світі є лише кілька відомих родовищ.
Тамар схилилася над паперами.
— Але шуанці десь його беруть.
Зоя постукала пальцем по документах.
— Знайдіть родовище. Простежте відвантаження. Так ми дізнаємося, де саме створюють кхерґуудів.
Тамар торкнулася великими пальцями своїх бойових сокир.
— А коли дізнаємося, я перша піду в атаку.
Зоя кивнула.
— Я стоятиму пліч-о-пліч із тобою.
Надя вишкірилася.
— А я прикриватиму тил.
Назяленскі сподівалася, що це відбудеться дуже скоро. Їй кортіло помчати до бою. Дівчина глипнула на годинник на камінній полиці. Час будити короля.
Уночі землю огорнула холодна імла, хмарою опустившись на дерева й кам’яні доріжки. Зоя проминула лісочок під хитросплетеними гілками. Навесні вони розквітнуть білим, потім рожевим, а тоді криваво-червоним, але поки що навколо стояли тільки сірі, укриті колючками дерева. Дівчина вийшла до охайно підстриженого живоплоту й неосяжних моріжків навколо Ґранд-Палацу, ліхтарі кидали на досі темні угіддя розмите світло. Палац скидався на наречену перед весіллям — на білих кам’яних терасах і золотих статуях лежав серпанок. Ці сповнені м’якого сірого світла передсвітанкові години мали б бути умиротвореними. Проте Зоя не могла відігнати думок про кхерґуудів, земені, фієрданців і керчинців.