ЦИГАНСЬКИМИ ДОРОГАМИ
----------------------------------------------
Друкується за виданням:
Керницький Іван. Циганськими дорогами. — Мюнхен: Українська видавнича спілка. — 1947
----------------------------------------------
Дасть Біг, може, кінець кінцем, ми перестанемо бути притчею во язиціх, сіллю в оці багатьом нашим ворогам та колькою в боці небагатьом друзям.
Адже хіба не вік-вічно гратимуться нами, ніби м’ячем у відбиванку, та й хіба не до суду-віку бути нам безпотрібним, нічиїм багажем, що його тягають та совають з переховку в переховок, поки він не струпішіє, не сплісніє та не стереблять його миші.
Може, нарешті, дасть Бог, що й ми, сини багатющої країни, «Шпихліра Европи», перестанемо простягати руку по дарований шматок хліба, що застрягає нам уже в горлі, прибираючи смак полину (хоч він деколи буває і з родзинками)…
Адже прийде колись край і нашим знаменитим мандрам новітніми циганськими дорогами, і коли вже, з волі Всевишнього, — не приголубить нас Рідна Мати, то, може, з ласки хоч пригорне яка мачуха… І коли справді не судилось нам на віку припасти спрагненими устами до рідних вільних порогів, — то все ж, віримо, десь-не-десь, на одній чи на другій півкулі, на полюсі чи під екватором знайдеться латочка землі, що на ній буде нам дозволене розбити власні шатра, склеїти власні хижі і зажити не в комірному, а на домарстві.
А коли вже, нехай і в чужій стороні, — поселимось на новоріллі, вдомашнимося, обудемось і загосподаримось, тоді, либонь, не раз і не двічі ми полинемо думками й спогадами в ті часи, що їх пережили вчора та переживаємо сьогодні.
І виринуть в нашій уяві новітні вавилонські вежі різноплемінних «Ді-пі-Центрів», і згадаються нам транспорти, табори, бараки, каютки, перегороджені параванами, огорожі з кільчастого дроту, реєстрації, репатріяції, комісії, суспільна опіка, безконечні черги за приділами та всі інші добродійства УНРРА. Стануть як живі перед нашими очима наші теперішні скитальські будні з усіма їхніми клопотами, турботами, тривогами, надіями, сплітками, сварнями та разпрею.
А всім тим, що їм колись, по багатьох роках часу, затруться в пам’яті ті чи інші картини наших теперішніх гараздів; хай стануть у пригоді та послужать пригадкою мої скромні писання, зібрані в цій книжечці.
Вони задумані, само собою, як це кожний і сам помітить, не в «аспекті вічности», та й без претензії, щоб їх конче зарахувати до «великої літератури». Та хоч писані вони про злобу дня, проте не шукайте в них злоби, жовчі та їді, що ними, на превеликий жаль, ми тепер так часто затруюємо наше життя, собі на шкоду і сором, а на втіху лихим людям.
І коли вже сьогодні, не скажу щоб кожне, але хоч деякі з моїх писань, хай і невеликою мірою, зуміють втихомирити роз'ярені пристрасті, спантеличені уми або зігнати смуток хоч би з одного скорбного серця чи тільки навіяти погідну мимолетну усмішку на чиїсь уста, — так я і тому буду рад.
Мученик за ідею
З розпукою в душі і з серцем, обважнілим від невимовного смутку й горя, покидав пан Іларій Криводушний, щирий український патріот, уже вдруге покидав безталанну рідну землю та йшов на еміґрацію число 2.
…Гей, Земле родимая, Матінко, — Ти наша незаступна, Вітчизно наймиліша! Ну, бо ж і цупкі Твої материні обійми! Що ж то за магнет такий чудодійний прихований у твойому прарідному лоні, що так важко від тебе відорватись?
Грохіт гармат усе кріпшав і кріпшав, і східний фронт усе ближче та ближче перевалювався на захід, а щиропатріотична душа пана Іларія тривожно тріпала крильцями, як переполошена пташка, та поквапливо рвалася в простори, в щонайдальшу далечінь.
Та ба: тут тобі душа пана Іларія рветься в простори, а тут тіло пана Іларія приклеїлось, ніби шевським кляйстром, до рідної безталанної землиці, та й ні руш відчепитися.
А приклеїтись, нікуди правди діти, таки було і до чого… Не згадуймо вже про одне підприємство, і друге співпідприємство, і трете поприпідприємство, хоч воно, певна річ, і тут, і там, і ще деінде вложено таки споренький капіталик, та й звідусіль потрошеньки черпано соковиті плодоовочі. Та найголовніше — це була, безсумнівно, таки крамниця!