Мало сказати — крамниця. Сказати крамниця, це стільки ж само, що нічого не сказати. Це ж вам було, просто, не що-будь, а гуртовий продаж, магазин, величезний магазин залізно-бляшаного знадіб’я та кухонної посуди під власноручним ляйтеруванням пана Іларія Криводушного.
Ви розумієте? Залізо-бляшаний магазин, продаж виключно, по-народньому сказавши, «на пунта». В центрі міста, в ринку, на принціпіяльній вулиці ім. Тараса Шевченка, наріжний будинок! Три крамничні кімнати вщерть набиті дорогоцінним крамом. На полицях пишались та виблискувались безконечні ряди прекрасних бляшаних баняків, ринок, мисок, тарілок та горняток, валялися купами варехи, друшляки, ножі, ложки та вилки, не згадуючи вже про такі, скажемо, обручі, серпи, коси, мотики та всяке інше сільськогосподарське знаряддя, необхідне кожному постачальникові державних континґентів. Скромно, обережно, по пів-пасковому рахуючи — на чверть мільйона золотих маєтку. Що ж ви гадали? Це жарти? Чверть мільйона золотих? Сьогодні, у воєнному безладді та розгардіяші, воно все твоє. Ти тут рахуєшся ляйтер, ти єдиний пан і господар. Хочеш — продавай, хочеш — роздай даром, хочеш — бери та вези і на край світа!
Та не штука то сказати — «продай», «роздай» або «бери та вези». Кому ти будеш продавати, коли народ дочекався, нарешті, тієї благословенної, довгожданої нагоди, що може забездурно грабити все, що попаде під руки? Роздавати даром пан Іларій зроду нічого не звик, бо він, усупереч словам св. Євангелії, був тієї гадки, що всяке даяніє — це ніяке благо, а розбазарювання суспільного добра і всенародня деморалізація. Ну, а взяти на плечі пів вагона баняків і цебрити те все на далеку скитальщину, це теж, хіба, кожний мусить признати, річ щонайменше не правдоподібна.
Даремне пан Іларій Криводушний побивався, мов рибонька об лід, даремне розщибався від посадника міста до Делеґатури УЦК, від Делеґатури УЦК до Повітового Союзу Кооператив, даремне молив-просив, а то й просто навколішках благав наші компетентні чинники, щоб вони змилувалися над його недолею та відступили йому, пану Іларієві, одне-однісіньке вантажне авто, що відставило б його дорогоцінний крам до найближчої, приграничної станції!
Дарма, дарма!.. Всі його мольби-просьби, його найгарячіші благання-заклинання розбивались об холодну скелю байдужности та неввічливости компетентних чинників. Ще й глумились з пана Іларія компетентні чинники, ба ще й пану Іларієві грубіянили!
— А йдіть ви к чорту, — казали, — з вашими баняками. Тут от земля горить під ногами, кожний радий спастись з душею і захопити щонайконечніше, а вам давай спеціяльне авто для ваших баняків! На яке лихо баняк мені тепер здався, що я буду в той баняк? …І тут компетентні чинники вживали навіть непристойних висловів з народнього фолкльору, див. Український Словник Грінченка, т. III, ст. 193.
— Ех, Націє, Націє, — трохи не заридав з одчаю пан Іларій. — Нещасна Націє! Ти мене не зрозуміла, за те ж і важко доведеться тобі відпокутувати!
Пан Іларій Криводушний, щирий український патріот, був людина не нинішня. Уже за першої еміґрації пан Іларій доволі надивився, як то наш брат вибирається за границю* і що за собою тягне. А тягне він за собою, наш брат-русин дистриктовий, усе що треба і не треба: і жінку, і діти, і муку, і крупи, і подушки, і перини, і матраци. Тягне шафи, креденси, балії, шафлики, кійці з кроликами, кози, люстра і фортепіяни. Один, наприклад, тяжкий варіят узяв собі навіть «Загальну Українську Енциклопедію» в трьох томах, а одна пані, втікаючи, встигла лише захопити «Гігієну жінки» та улюбленого ямника. Та вже найкраще вибрався той капітальний молодець, що то крім безпотрібного барахла взяв собі ще й в додатку наречену.
Багатий на досвід пан Іларій був упевнений, що тепер повториться та сама історія: буде той нещасний український скиталець таскати за собою всяку всячину, та мало котрий знайдеться такий бистроумний, щоб пам’ятав про необхідні, елементарні речі, як ото — баняк, миска, ложка чи хоч би навіть така вареха! А потім, на чужині, виходить трагедія! Вари — не знати в чому, їж — не знати чим і з чого!
Пан Іларій Криводушний, щирий український патріот, своїм віщим візіонерським поглядом уже заздалегідь бачив майбутню трагедію рідної нації. Перед очима його душі вже тепер малювались сумні картини всеукраїнської мартирології. Він, неначе той старозавітний пророк, бачивши тепер своїх безталанних братів на новітніх вавилонських ріках, над берегами далекого голубого Дунаю. Бачив, як розбивають його брати-скитальці свої мандрівні шатра, неначе банда циганська, бачив, як підкасані жони українські полощуть у хвилях Блакитного дитячі пеленки, а зарослі неголені мужі українські тут же перуть свої бурлацькі онучі. А опісля, коли чуже нерідне сонце похилиться на захід і вечірні сумерки виповзуть на чуже небо, як розкладають вогні-багаття, немов ті чумаки в широкому степу, щоб заварити кашу…