Та ба!.. Чумаки мали голову на карку, і коли їхали в степ, брали з собою казани, баняки, а в кожного за холявою стирчала ложка. А тут тобі горе! Є що, ніби, і зварити, та нема в чому… І опускали безпомічно додолу лисі голови мужі українські, і ломили в розпуці руки вродливі українські жони, і дрібно голосили українські діти в далекій чужій стороні… Пан Іларій Криводушний віщим оком бачив ці візії, віщим ухом чув ридання-голосіння дрібних діток, чув загальний і всенаціональний плач усього народу. Горе нам, горе! Немає баняків! Нема ринок! Нема тарілок, друшляків, видельців!.. І душа пана Іларія кривавилась, і серце закипало кров’ю. Та він був безсильний, безпомічний: бракувало дурного вантажного авта.
Що ж було робити? Єдиний вихід з цього безвихідного положення виходив такий: здавити гіркий біль патріотичної душі. нишком утерти сльозу, плюнути на всі баняки та ринки і якомога швидше дати ходу, бо то і безталанна рідна земля починала вже справді горіти під ногами.
Так теж наш пан Іларій, очевидячки, і зробив. Вибрався він, пан Іларій, на далеку скитальщину сміло, можна сказати, майже голіруч і трохи не в одній сорочці, коли не враховувати тих п'ятьох скринь з купонами і трьох величезних пачок з хаочами, що їх запопадливий пан Іларій заздалегідь відтранспортував до Турки.
А так то пан Іларій попрощав рідні пороги лише з однісінькою валізочкою, в якій були найпотрібніші предмети щоденного вжитку: 100 000 губернаторських злотих, 50 000 німецьких марок, 3 000 американських долярів, 3 кіля шляхетної металургії, насипом і в «фасоні»… Та що з того? Ви гадаєте, що цей скромний дорібок всього трудолюбного життя пана Іларія приносить йому щастя і радість? Куди там! Немає радости в серці пана Іларія, немає в ньому спокою та вдовілля. Не веселить душі пана Іларія прекрасна золота осінь над блакитним Дунаєм, не приносять духової насолоди всякі більші і менші принагідні інтереси. Що з того, коли вас душа болить, коли туга важкою осінньою хмарою встелила душу і хтозна, чи коли-небудь проміння весняного сонця зможе цю хмару розігнати.
— Так мені якось важко, — жаліється, бувало, пан Іларій, — така туга в’ялить моє серце… Мучуся, шановний добродію, не то мучуся, а просто страждаю! Оце йду, скажім, доріжкою, а мені назустріч — знайомий директор гімназії, пан Доктор Радирка. Похнюплений, задуманий, — іде та нічого і нікого не бачить. Еге, думаю, милий брате, знаю я, знаю, чому журба тебе гризе, немов черв’як: оце ж тебе, либонь, твоя добродійка вислала пошукати баняка чи ринки… Шкода твого труду, безталанний український скитальче! Не шукай, бо не знайдеш! Або, дивлюсь, іде знайома пані меценасова Балачинська, а з нею донечка-семиліток. Сердешна жінка, і половини з неї нема, а в донечки личенько запалось і ручки, як сірнички. Еге, думаю, нещасна мати, горе тобі, горе, оце ж ти так само, як тая чайка при битій дорозі, даремне побиваєшся серед чужого моря то за сковорідкою, то за тарілкою, то за іншою домашною судиною, а донечка твоя, янголятко, теж нераз попила б «маґермільху», так що ж, коли і простого горщика на господарстві немає. А в мене, добродію шановний, було того цілі стирти, цілі піраміди! І як вам не має серце лопотатись з болю, як не має ридати душа, немов сирота, що без мами блука?.. Ви подумайте, шановний добродію, яке блискуче підприємство я міг би сьогодні пустити в рух, коли б я мав під рукою мій дорогоцінний, назавжди запропащений крам! Такий, скажемо, баняк на 4 літри я сміло та без заїкання пускаю нині за 100 марок! Дволітровий баняк продаю по 50—80 марок, таку бляшану тарілку пускаю по десятці, і кожний бере навихвати, ще й у руку цілує! А всяке дрібне теремешля — ножі, ложки, вилки — по п'ятчині, по п’ятчині, та й інтерес іде, цвіте-процвітає, а грошики пливуть! Кокоси я міг би сьогодні зробити, шановний добродію, кажу вам, кокоси! А так… ех, і не згадуйте, бо далебі не видержу, заплачу!
Що ж?… Панові Іларієві Криводушному можна хіба лише співчувати. Справді ота непересічна людина, а то, можна сказати, інтелект, мучиться, страждає за ідею. І подумати — скільки добра, скільки користи могла б принести така людина нашій громаді, коли б мала під рукою свої баняки! Немов той мітичний Прометей, що дарував людям вогонь, так і пан Іларій дарував би нам тепер свої баняки, він з’явився б серед нас із своїми баняками, як світляний метеор, як добрий дух, як муж, зісланий рукою Провидіння…