Та не судилось…
Нація його не зрозуміла!
Багато галасу з нічого
Наш друг Іван Степанович, прийшов до кімнати, як уже всі спали. Могла бути одинадцята, могла бути і також і перша. Забалагурився допізна в дев’ятому бараці. Був на христинах.
Хто-небудь інший, коли отак знехотя опиниться в кромішній темряві, зараз же вам обов’язково влізе в яке відро з нечистотою, чи заплутається в шнурках з білизною, неначе муха в павутиння, а то навіть, напотемку, до чужого родинного вогнища заблукає.
Наш друг, Іван Степанович, не такий. Хоч і на христинах кумував та до пізньої ночі засидівся і не з одною чаркою мав безпосередню зустріч, то все ж таки на власних силах, без нічиєї допомоги, щасливо та без пригод причалив до своєї лежанки. Тільки як уже клався спати, тоді, нехітьма, так здорово тарахнув лобом до побічниці, аж затрусився цілий бльок і з повали посипалась штукатурка.
— Тю, тю на тебе! — доброзичливо пробурмотав наш Друг, склонив зметружену голову на подушку з трачинням і зараз же заснув кам’яним сном.
Не перечу, що в цей мент, як Іван Степанович заорав лобом до побічниці, пані добродійка Язичинська вже спала, а грімкий лоскіт, що залунав серед ночі, силоміць вирвав її з солодких Морфеєвих обіймів. Хоч і правдоподібне, що пані добродійка ще тоді і не спала, а так собі лежала, чи то, бува, не вичікуючи лише нагоди, щоб розпустити на повний хід свої мовні органи! Так, чи сяк, в кожному разі, пані добродійка зараз присіла на постелі та затарахкотала:
— Ким там уже знову дідько товче? Хто там поночі дверима лопає і людям спати не дає? Боже мій милосердний, не тільки за дня немає в цій гамарні крихти спокою, а що й вночі не дадуть вам, іроди, ока заплющити. Хто це там собі нічні прогулянки влаштовує? Що це за спацири поночі, хотіла б я знати?
Добродійка втихла і надслухує: тиша… заля спить.
Та в цій саме лиховісній тиші таїлося провістя надтягаючого гураґану… Може, все скінчилося б гаразд, якби хто-небудь співчутливо зітхнув на знак солідарности, або хоч спросоння промимрив: ой, так, так… ваша правда, пані добродійко… Мало ж то людей крізь сон говорить? На той приклад — пан меценас Цвіркун, що вряди-годи служить до Служби Божої в таборній церковці, то іноді через сон симпатичним баритоном ціле вам «Вірую» відчитає… А тим разом, як на лихо, ніхто ні пари з рота. Всі спали, як зарізані.
Ця обурлива байдужність та невідзивчивість залі боляче вразила добродійку і, само собою, спонукала її до дальших роздумувань:
— Я дуже цікава знати, хто це там дверима лопає, аж цілий барак ходором ходить? Замало вам, архидияволи, божої днини, то ще й по ночах бешкетуєте! Хліб вам уже розбрикався! Задобре вам на тій еміґрації, — та ж ви і вдома такого гаразду не мали, як тут, на чужині. Та певно: товчеться тото до пізньої ночі, а потім хиріє до полудня! Ей, ви, депі-лорди, не привикайте-но ви до панського спання, бо колись, вдома, буде вам тяжко зриватись надосвітку та йти до стайні з ліхтарнею з-під корів обірник викидати! Господи, а де ж то хто коли таке видав: наз’їздилося народу з цілого світу, а ніхто нічого не робить! Цей шпекулює, той самогонку в бункрі гонить, цей в театрі штуки показує, а той жениться… Люди добрі, та ж то щонеділі в одному бараці по троє, четверо весіль, — а попивантус, а музики, а співи, а гульки до білого дня! А скільки то політиків тепер намножилось, а скільки патріотів! В кожній кімнаті, за кожним параваном будують Україну, а подвір’я замести нема кому! О, таке ледарювання добром не скінчиться! Чудак був той, що тую УНРРА вигадав! Та то буком дармоїдів! До роботи нагнати, а не консервами їх годувати, немов на заріз!
Добродійка замовкла і насторожила вуха: жадного відгуку. На залі дружнім хором, хоч і на різні тони та півтони, хропе, сопе і дише двадцятькількоро переселенців. А вже найгрімкіше хропіння розлягається з того кутка, де спить сном праведника наш друг Іван Степанович.
Добродійці занило коло серця, і глухий жаль підступив їй до горла. Ні, ця мовчанка була нестерпна, осоружна, і серед тієї тиші пані добродійка Язичинська почула себе такою самітною, такою нещасною та покривдженою, що вдержатись від гірких сліз було їй не під силу, і вона заридала:
— Боже мій, Боже, чого я сюди приїхала? Та яка лиха годинонька занесла мене в такий далекий світ з-під Тлустого аж до Баварії? Та ж я тут самісінька як палець, нікого з родини, нікого з кревних, скрізь чужі люди! Боже мій, Боже! Чи я хоч коли подумала, що на старші літа доведеться мені отак скитатися та поневірятися по заблощичених бараках або кукати з-поза дротів, як тая мавпа з клітки? А яка мені честь та приємність дивитися на ті розвалені швабські мури, та на тую погану німоту, та на тих американців, білих і чорних, що їм щелепи ходять, як на завісах, бо вічно якусь біду жують!